Чтение онлайн

Він вимовив ці слова звичайно, наче йшлося про щось незначне і саме собою зрозуміле, а не про долю людини близької, можливо, друга, — бо кому ж ще довіриш таємницю таких величезних скарбів?

Грейт мимовільно зиркнув на Ангеля: Франц колись і лужив у Штайнбауера, був його довіреною особою, колись саме за завданням оберштурмбанфюрера інсценізували його смерть — після цього Ангель виконував якісь надсекретні завдання головного управління імперської безпеки, про які не розповів навіть Грейтові…

Франц аж ніяк не зреагував на репліку Штайнбауера: пропустив її повз вуха чи просто добре знав вдачу свого колишнього шефа і визнавав його право на подібні рішення.

Але ж таке могло трапитися не лише з Дорнбергером: хто дасть гарантії, що в них усе обійдеться?

Видно, Штайнбауер перехопив Грейтів погляд, бо одразу дав задній хід:

— Звичайно, це — у крайньому випадку, я певен, Дорнбергер мовчатиме. Та коли існує хоча б один шанс із тисячі… зрештою, ми не можемо гаяти час, тому я й розмовляю з вами, панове…

Грейт запитав прямо:

— По-перше, я хотів би знати, про яку суму йдеться? В цілому. І скільки матиму особисто я?

Штайнбауер, мабуть, давно вирішив для себе це питання. Відповів, не роздумуючи:

— Сподіваюсь, ви розумієте, що тут не може бути зрівнялівки. Крім того, я фінансую нашу е-е… операцію, забезпечую вас необхідними документами, явками тощо. Я вже не кажу про транспортування золота з Австрії. Очевидно, доведеться орендувати літак, тому, — нахилився до Грейта, — ми і спинилися на вас, дорогий полковнику. Коротше, я не збираюся торгуватися і вважаю, що по двадцять відсотків від загальної суми вам буде досить.

— І це складе?..

— У підвалах Зальцбурзького замка я заховав п'ять контейнерів з золотом, кожний з яких важить сто кілограмів.

Полковник швидко підрахував:

— Півтонни… Приблизно шістсот тисяч доларів. Отже?

— На вашу долю — сто двадцять тисяч.

— А другий тайник?

— Зараз важко дати точну відповідь. Справа в тому, що…

Штайнбауер на мить заплющив очі. Боже мій, як швидко спливає час — не встигнеш озирнутися, і вже стоїш однією ногою в могилі. Скільки років минуло з того холодного грудневого дня сорок четвертого року, а він пам'ятає все до найменших деталей, наче це відбувалося вчора…

Погода мерзенна: дощ з мокрим снігом, дощ і туман — єдина відрада, що жодна англійська чи американська свиня не з'явиться в небі і можна спокійно їхати містом, не боячись повітряної тривоги. Він сидить за кермом потужної спортивної машини — тоді він ще хизувався своєю молодістю і любив сам водити автомобіль, незважаючи на те, що був одним в найуславленіших есесівських офіцерів рейху і обіймав секретну посаду в головному управлінні імперської безпеки.

Ось і потрібний будинок на околиці Страсбурга. Чавунна огорожа, від воріт — асфальтована дорога до будинку. Двоє есесівців перевіряють документи. Попереду — броньований «хорх» Кальтенбруннера. Обличчя свого шефа Штайнбауер не бачить, але добре уявляє, як дивиться Кальтенбруннер на вартових: спокійно і пронизливо. Певно, нема в Німеччині есесівця, котрий з першого погляду не впізнав би шефа головного управління імперської безпеки, та порядок є порядок, і Кальтенбруннер сам би наказав розстріляти вартових, коли б вони не перевірили в нього документи.

«Хорх» повільно рушив, і Штайнбауер під'їхав до брами. Поки есесівці вивчали його папери, озирнувся й помахав рукою оберштурмбанфюреру — пасажиру «опель-адмірала», який зупинився позаду мало не впритул до його машини.

Штайнбауер завжди симпатизував цій людині: відчував, що вона — одна з небагатьох, котрі не заздрять йому. А це не так уже й просто — не заздрити улюбленцю фюрера, володарю найвищих нагород рейху. Вони з Ейхманом не були друзі, лише іноді перемовлялися кількома словами, Штайнбауер із задоволенням обідав разом з оберштурмбанфюрером за столиком у маленькій їдальні для вибраних. Адольф їв швидко — у нього завжди було багато роботи, може, він не мав часу заздрити будь-кому, а може, знав, що більшість працівників головного управління імперської безпеки заздрять йому — Адольфу Ейхману, бо з ним рахується сам Гіммлер і його знає і цінує навіть фюрер.

Штайнбауер зачекав Ейхмана перед входом до вестибюля, і вони увійшли до залу разом і сіли поруч — завжди приємніше сидіти поруч з людиною, яка розуміє тебе й перед якою не треба критися.

Шеф гестапо Мюллер здалеку вклонився їм, хоча і Штайнбауер, і Ейхман були всього лише оберштурмбанфюрери СС — чин не дуже-то й великий, приблизно те ж саме, що підполковник в армії. Але що таке чин, йоли сам фюрер подарував Штайнбауеру власне фото і дарчим написом.

Зал поступово заповнювався. Були люди, яких Штайнбауер бачив уперше — переважно вже літні, у строгого крою сурдутах. Навіть генерали СС шанобливо тиснули їм руки.

— Крупи!.. — пояснив Ейхман, коли сам Кальтенбруннер пішов назустріч одному з чорносурдутників.

Мабуть, тої самої хвилини народилася у Штайнбауера заздрість до цих зовні непримітних і стриманих людей — справжніх хазяїв не лише його, а й навіть рейхсміністрів; заздрість, що весь час підштовхувала його зрештою, зробила людиною, мов дві краплі води схожою на тих чорносурдутників, власником однієї з найвпливовіших фірм в Іспанії.

Але тоді його думки не сягали так далеко, і він уявні в майбутнє зовсім не таким рожевим. Радянські армії стояли вже на кордонах Німеччини, і всі розсудливі люди розуміли, що війну програно. Вони й зібралися тут, на околиці Страсбурга, аби урятувати награбоване: тоді на місці розгромленого третього рейху можна буде збудувати четвертий рейх.

Найсекретнішу нараду вів Кальтенбруннер. Вирішувалося питання, як бути з усім тим багатством, що надійшло до Берліна з окупованих країн — з приватних колекцій і музеїв, з концентраційних таборів, з золотом, купленим у нейтральних країнах за фальшиві фунти стерлінгів, і, нарешті, з самими фальшивими фунтами. Фактично, ділили здобич.

Штайнбауер принишк. Не дивувався тому, як швидко і чітко все вирішувалося, його приголомшили суми, котрі розподілялися серед присутніх. Рахунок ішов на мільйони. Герінгу — вісім з половиною мільйонів марок, Геббельсу — приблизно стільки ж. Кальтенбруннер одержував рахунок на ім'я Артура Шейдлера — три мільйони. Не обійшли і Штайнбауера — мільйон.

Потім обговорювали оперативні плани, системи псевдонімів і шифрів, засоби вивезення капіталів за кордон — в основному в іспанські, швейцарські і південноамериканські банки.

Зважили на те, що банкіри нейтральних країн гарантують таємницю вкладів — навіть поліції вони не дають відомостей про розміри рахунків будь-якого клієнта. Крім того, ці банки не цікавляться походженням капіталів, фактично вони незалежні від урядів своїх країн.

Кальтенбруннер особисто вів протокол наради. Він знав, що довіряти тут не можна нікому. Тому персональні шифри рахунків одержали лише найдовіреніші особи. В основному цінності були покладені на шифровані рахунки з умовою: вклад може одержати особа, яка знатиме шість цифр. Визначили людей, котрі б знали по дві цифри шифру, але не були знайомі один з одним. Списки цих людей зберігалися серед найсекретніших документів у головному управлінні імперської безпеки, щоб жодна з «трійок» не могла домовитись.