Чтение онлайн

Сержант вискочив з вестибюля.

— Ти стріляв?

— Сміттярі!.. — тільки й вимовив поліцейський. — Треба наздогнати!..

Він кинувся до сміттєзбірника, зазирнув за урни — нікого. Вдарив плечем об двері, які вели до приміщення, — замкнуті. Вискочив на вулицю й побачив, що сержант уже сідає в автомобіль.

… Бонне, почувши постріл, підбіг до вікна. Номер, в якому він знаходився, був на другому поверсі, і, побачивши, що сержант біжить до поліцейського «паккарда», комісар відчинив вікно, перекинув тіло через підвіконня і стрибнув. Підошви ніг припекло, та біль одразу відпустив, Бонне перебіг вулицю і кинувся на заднє сидіння «паккарда», що загальмував біля нього. За ним, неввічливо відштовхнувши комісара, ввалився поліцейський, який зчинив тривогу.

«Паккард» на повороті заскреготав гальмами: провулок короткий і невідомо, куди повернули сміттярі.

Сержант висунувся по груди з вікна, гукнув постового. Той показав праворуч.

Поки «паккард» набирав швидкість, поліцейський устиг розповісти, що трапилось.

Бонне голосно вилаявся.

— Проґавили, — виніс присуд, — ех, удруге проґавили!..

— Не все ще втрачено… — спробував заперечити сержант.

Мав рацію, деякі шанси в них усе ж залишались. Правда, вони не знали, куди звернули «сміттярі», шофер вів машину навздогад, кидаючи з провулка в провулок, — певно, так крутилися й ті, намагаючись якомога швидше замести сліди.

Хвилин через п'ятнадцять, коли вже навіть сержант схильний був змиритися з невдачею, вони помітили на проспекті кинуту «сміттярами» машину. «Паккард» загальмував мало не впритул до неї, і Бонне, насвистуючи, обійшов навколо грузовика. Звернув увагу на сліди шин залишені грузовиком при різкому гальмуванні.

— Очевидно, — констатував з прикрістю, — тут на них чекали. Ця вулиця веде до порту? — запитав сержанта.

— Так.

— Скільки?..

— Близько двох кілометрів…

Бонне кинувся до «паккарда».

— Вони мають хвилин сім-вісім фори, — пояснив, коли автомобіль уже мчав безлюдним проспектом. — А якщо там їм доведеться чекати?.. — Комісар не закінчив свою думку, та всі зрозуміли його. Бонне не підганяв шофера, той і так робив усе, що міг.

На рейді бовваніли двоє суховантажних суден, біля пірса завмер білий англійський теплохід, чорну маслянисту воду каламутили буксири. На безлюдній набережній стояв сірий довгий «понтіак»., У нього сідав низенький, товстий, як бочка, чоловічок.

«Паккард» зупинився впритул.

— Пан Крюгер, якщо не помиляюсь? — запитав комісар, виходячи.

Товстун розплився в посмішці.

— До ваших послуг… Вільгельм Крюгер… З ким маю честь?..

Стояв, не закриваючи дверцят, нахабно дивився на Бонне і, здавалося, весь світився доброзичливістю.

Комісар глянув на море. З порту, залишаючи пінний слід, відходив присадкуватий військовий корабель. Французький прапор тріпотів над кормою.

— Невже?.. — видихнув Бонне. — Невже?..

Побачив торжество на обличчі товстуна і зрозумів, що його підозри не безпідставні. Злочинці тікали на французькому військовому судні, на кораблі, що належав його ж державі, а він нічого не міг вдіяти.

Обернувся до Крюгера з люб'язною посмішкою — не хотів виказати товстунові своїх справжніх почуттів.

— Ми вимушені були зробити у вашому готелі невеличку перевірку, — сказав.

— Кожному своє… — двозначно відповів товстун. — І що ж ви знайшли?

— На жаль…

— Ай-ай… — скрушно похитав головою Крюгер. — Когось упустили? — Він явно знущався з комісара, а той не міг навіть вилаяти його.

— Я захоплений вашими здібностями, пан Крюгер!

— Дякую… Здається, ваше прізвище — Бонне? Чув багато похвального… — товстун сів у машину. — Чудова погода, чи не так, комісаре? Сьогодні приємно зробити невеличку морську прогулянку, — засміявся переможно. — Я вам не потрібний? Заходьте, у нас непогана кухня, і я завжди радий вас бачити…

«Понтіак» повільно рушив. Навіть те, що товстун не рвонув з місця, свідчило про його торжество.

Бонне знову глянув на Море. Сторожовик зробився зовсім маленьким. Скоро він стане цяткою на обрії, а потім зовсім зіллється з ним.

Повітря над океаном чисте й прозоре, а він погано бачить — від гніву сльозяться очі. Товстун поставив йому сьогодні мат. Елементарним мат, навіть не в два, а в один хід. Бонне зітхнув і пішов до «паккарда». Треба набиратися терпіння: можливо, йому і вдасться колись відігратися.

Коли ні — що ж, так тому й бути…

Сіявся нудний дощ. Офіцери промокли, але трималися молодцювато: виправка виказувала їх, хоча всі були одягнуті в шинелі з солдатськими погонами. Найдовіреніші зібралися тут — сто п'ятдесят офіцерів СС, яким доручалося супроводжувати шість колон грузовиків, що йшли в Австрію.

Людина в плащі з відзначками групенфюрера СС говорила глухо, та й дощ заважав слухати, і все ж чули кожне слово:

— Панове офіцери, на вас покладається винятково відповідальне завдання: супроводжувати дуже важливий транспорт. Дорога контролюється військами… Кожна колона охоронятиметься танковим підрозділом… Не зводити очей з водіїв!.. На випадок небезпеки наказую підірвати машини…

Розходилися суворі й зосереджені. Повітря тремтіло від гуркоту дизелів, і, здавалося, холодна, вогка ніч на кожному кроці готує пастку. Дивилися на шоферів підозріливо, хоча кожен з них мав немалий стаж служби в зондеркомандах, ще раз перевіряли металеві ящики різної форми.