Чтение онлайн

Кноль задивився на неї, Гертруда помітила це і, кілька разів зиркнувши на нього, навіть посміхнулася і помахала рукою. В перерві вона запитала в метра, який це дивак витріщився на неї, і, дізнавшись, що інспектор Інтерполу, задумалась. Їй уже набридло нестійке життя з короткочасними любовними зв'язками, бруднуватим номером у мебльованих кімнатах, щовечірніми коктейлями у сумнівних компаніях — хотілося чогось постійного, а інспектор мав гарну зовнішність, був молодим, і йому ще могла посміхнутися доля.

Гертруда не здивувалася, побачивши, що інспектор чекає на неї біля ресторану. Іншого, який би сподобався їй значно менше, ніж Кноль, вона того ж вечора пустила б до себе в ліжко, та з інспектором розпрощалася біля дому, лише потиснувши йому руку, і він був певен, що Гертруда — одна з небагатьох ресторанних співачок, які зберегли цнотливість.

Вони вже зустрічалися два місяці, а Гертруда досі думала, чи варто виходити заміж за Кноля — при ближчому розгляді цього питання з'явилися нерозв'язні проблеми, зокрема порівняно невеличка платня інспектора поліції. Гертруда уявляла своє майбутнє імпозантнішим: комфортабельна квартира, норкова шубка і хоча б «опель-рекорд»…

Кноль догадувався, в чому справа, але що він міг вдіяти?

Зараз, лежачи під ковдрою і занурившись обличчям у подушку, інспектор намагався уявити Гертруду, та бачив лише її очі — зеленкуваті, лукаві, очі, які весь час мінялися, дражнили його і притягували.

Кноль рішуче скинув ковдру і пішов умиватися. Зосереджено чистив зуби й довго тер шию і обличчя. Вийшов на вулицю, постояв трохи на розі. Поруч опецьок у світлому костюмі піднімав залізну штору кафе. Кноль поспитав, чи є в нього телефон і, дочекавшись, поки хазяїн зник у кухні, набрав номер.

— Покличте, будь ласка, пана Вольфганга Хетеля, — попросив. — Хто говорить? Це не має значення… — Чекаючи, обтер спітніле обличчя. — Гер Хетель? З вами говорить інспектор поліції Кноль. Що ж ви замовкли, гер Хетель? Я думаю, вам цікаво буде побалакати зі мною. Так, так… порозмовляти… Чекаю на вас у кафе. Як називається ця вулиця? Ну, напроти готелю «Ам зее», ви повинні знати… Тільки не робіть дурниць, гер Хетель, попереджаю, ви і ваші колеги, так, так, ваші колеги, оточені. І ми стежимо за кожним вашим кроком. Десять хвилин вам вистачить? Чудово, мене це влаштовує.

Кноль сів так, щоб бачити всю вулицю, яка вела до школи Хетеля. Від школи три-чотири хвилини ходу, але ж зараз у них переполох. Він точно знав, що вся компанія зібралась у Хетелевому будинку. Все почалося з учорашньої розмови з господарем магазинчика напроти школи. Кноль сказав йому, що вивчає торговельну кон'юнктуру в маленьких містах — хоче сам відкрити десь магазинчик, і цим привернув до себе серце балакучого товстуна. Той довго скаржився на застій у торгівлі й вередливість клієнтів. Взяти хоча б власника школи гера Хетеля. Завжди пив коньяк і звичайний німецький шнапс, а тепер давай йому віскі і навіть джин. Добре, що того дня він їздив до Зальцбурга і встиг до вечора привезти ящик цих напоїв, але хіба, так роблять. Він уже більше десяти років вивчає смаки своїх клієнтів і майже точно знає, коли й що вони купуватимуть. В Альт-Аусзее ніхто ніколи не пив джину, і раптом таке. І не одну чи дві пляшки, а давай відразу пів-ящика. Він міг би подумати, що гер Хетель збожеволів, але ж така поважна, респектабельна людина!

— А може, у нього планується бенкет чи скоро якесь сімейне свято? — запитав інспектор.

— Я знаю дні іменин усіх моїх клієнтів, — зверхньо відповів товстун. — І приблизно уявляю собі, що вони замовлятимуть.

— Але ж ви не знаєте, коли й до кого приїдуть гості, — заперечив Кноль. — Я впевнений, що в цього… як його… Хетеля зараз хтось гостює.

— Я сам так вважав, — відмахнувся товстун, — тиждень тому навіть бачив, як гер Хетель привіз якихось двох чужаків. Увечері я саме вимкнув світло і збирався зачиняти магазин: він привіз їх у своєму «опелі». Вранці я запитав гера Хетеля, чи не потрібно чогось його гостям, а він сказав, що вони вже поїхали.

— Так, — погодився Кноль, — яке кому діло, хто і що п'є. Аби пилося й купувалося! До речі, — поцікавився наче між іншим, — гер Хетель сам замовляв спиртне?

— Він посилав шофера до Зальцбурга, — пояснив товстун, — гер Хетель знає, що в мене нема джину. Та й звідки йому бути? — спалахнув раптом. — Але шофер побачив, що я їду в місто, і попросив мене. А сам, — підморгнув, — до якоїсь фройляйн. Цьому шоферові пальця в рота не клади — справжній жеребець!

Кноль подумав, як гарно мати справу з базіками. Хетель — розумний, передбачив навіть дрібниці, та ось що таке — мати лінивого слугу і балакучого крамаря напроти….

«Але ж вони могли накивати п'ятами після розкриття тайника, — прийшла думка, — і зараз у Хетеля нікого нема».

Кноль просидів у товстуна весь вечір, купив пляшку коньяку, і вони випили її вдвох. Весь вечір інспектор стежив за вікнами Хетелевого будинку.

— Гер Хетель одружений? — поцікавився в крамаря між двома чарками.

— Його, — довірливо нахилився до Кноля товстун, — лише недавно випустили з тюрми… розумієте, СС… Ще не встиг одружитися.

— Для чого ж йому така вілла? Живе ж сам?

— Гер Хетель — один з найвпливовіших городян Альт-Аусзее, і йому не личить жити в якомусь котеджику.

Коли стемніло і у віллі засвітили світло, Кноль побачив у вікні другого поверху дві чоловічі постаті. Він не міг помилитися: один запинав штору, а другий стояв у глибині кімнати. Шофер у цей час мив автомобіль біля гаража. Отже, «гості» Хетеля ще не поїхали…

… Побачивши в кінці вулиці Хетеля, Кноль засовав-ся на стільці. Зараз вирішувалася його доля — можливо, на все життя, і від його волі й зібраності залежало все. Сів прямо, влипнувши в спинку стільця і поклавши руки на пластикову поверхню столика. Лише ледь-ледь тремтіли пальці. Кноль помітив це і зняв руки зі столу: ніщо не повинно виказувати його хвилювання.

Коли Хетель зайшов у кафе, інспектор багатозначно вказав йому очима на хазяїна. Хетель зрозумів його — не звертаючи уваги на інспектора, підійшов до стойки, замовив каву.