Чтение онлайн

Після тихої години було музичне заняття, ми готували «утрєннік» на Новий Рік.

На жаль, увесь сценарій цього свята вже підзабувся. Але я пам’ятаю, що наприкінці ми мали там під музику кидатися «сніжками», попередньо зробленими нами ж із вати, і весело сміятися.

У нас не виходило відповідно весело сміятися. І виховательок це розлютило!

— Ну діти, це ж вже взагалі! Ви не можете виконати елементарного завдання — посміятися! Ви б бачили збоку, як це виглядає! Як натовп загальмованих відморозків жбурляє одне в одного невідомо чим і при цьому видає якісь незрозумілі звуки! Дівчата! Ви мусите сміятися так — «хі-хі-хі!» А ви, хлопці, так — «хо-хо-хо!» Зрозуміли? «Хі-хі-хі» — дівчата. Бо ви ж майбутні дівки! Ви маєте знати, як слід сміятися! А ви, хлопці, — «хо-хо-хо» — як сміються нормальні хлопці. Зробіть нарешті це нормально! Я вас просто благаю! Давайте спробуємо. Спершу дівчата. Смійтеся!

Ми засміялися:

— Хі-хі-хі-хі…

— Стоп! Вам іще раз пояснити?!! Роззуйте вуха! Треба, щоб вийшло «хі-хі-хі», а не суміш усіх звуків, що є в алфавіті! Наталю, як ти смієшся! Ти ж іржеш просто, за тобою інших взагалі не чути!..

Усі ці промови ми вислуховували навіть більш як мовчки. Після слів про Наталку кілька людей тихенько пирснуло. Дівчинка страшенно почервоніла. Я досі горда нею за те, що все-таки не заревла.

Але моя кров теж уже підступила до обличчя близько-близько, сором охопив мене, ніби оце дурне сталося зі мною. Мені геть захотілося зникнути і жити заново, тільки тепер без цього.

I я крикнула перекривлюючи виховательку:

— Ну покажіть же, як ви вмієте сміятися!!!

І ми вибухнули сміхом. Дехто кричав погані слова, дехто просто кричав. Хтось рохкав, хтось пищав, хтось бренькав губою, хтось показував язика. Один надував щоки і «лопав» їх, як хлопавку двома кулаками, і слина його розліталася.

І ми дивилися одне на одного, і реготали, і сміялися так сильно і довго, що навіть не знаю, як геть усі не повиздихали.

Тим часом ми вже вийшли за синьо-червону каменюку із надписом «Боярка» і прямували до древньої Білогородки. Котрій тисяча років.

Я кажу Лілі:

— Це ж цими шляхами так само ішли всякі древні люди!

Ліля задумалась і відповіла:

— Тоді вони були іще молоді.

Поруч носилися машини, а з іншого боку росло поле. На пізню осінь воно взялося плямами. Окрема пляма на ньому — це був мій спокійний і рішучий настрій, який зараз. І це було дарма.

І це було дарма Швидко біля нас пригальмував автобус, звідти на мить вискочила дівчина і з криком:

— Лілечко! Славко! — забрала нас всередину.

Це була якраз дуже нелюба мені дівчина, і звали її Яна.

Ми з мамою довгий час жили у них. А потім її батьки попросили нас відселитися. Можливо, навіть через мене. Давно іще.

А потім усі-усі — і гості, і господарі, і ми — сиділи навколо стола у два ряди, і пили чай, закип’ячений не у чайнику (не стало б на всіх!), а у здоровій каструлі, і їли м’які скиби батона, і балакали хто з ким.

Песеня стягувало із мене капці й слинило колготи, кішка, важка і вагітна, ходила по колінах усім і стрибала надвір через відчинену кватирку.

І не дострибнула, вагітна.

Впала на підлогу.

Мовчить.

Бо її біле туге черево вдарилося об дерев’яну підлогу.

Я злякалися і підбігла.

Кішка закрила очі, її лапа смикалась.

Я знала, що її не можна гладити.

Хтось голосно гаркнув:

— Не чіпай!

Тоді старша хазяйка, висока чорнява жінка, взяла її обережно і понесла в кімнату. За ними простягся тонкий червоний слід.

Песеня побігло за ними, але знайшло на підлозі свіжу кров і почало вилизувати.

Я схопила його за хвоста і відтягла від цієї справи!

Хтось із дівчат підвівся і витер червону лінію.

І тут із кімнати закричала кішка.

Хазяйка вийшла звідти і винесла покривало від ліжка все у крові.

Кішка, трохи хитаючись, бігла за нею і кричала.

Хазяйка зайшла у ванну і зачинилася.

Кішка зашкреблася туди.

Яна тоді взяла її на руки, казала:

— Заспокойся, не плач. Не буде у тебе цього разу кошенят. Не буде. Їх і не було.

Я заревіла.

І тоді!..

І тоді до мене нахилилася ота дівчина, котра витирала кров, і сказала:

— Не плач, чого ти? Тих кошенят уже повернути не можна.

Я закричала.

І тоді вона додала:

— Зате можна усе інше.

— А що ж тоді можна у цьому дурдомі?! Вона ж не просила чиїхось інших кошенят! Вона через усю зиму носила своїх власних кошенят! А тепер нічого не можна! Вам усім сидіти отут можна! Червону пляму з покривала виводити можна, а народити власних кошенят — ні?!! Покажіть мені, що загорнуто у покривалі! Я хочу бачити, як виглядають ті істоти! Із них іде кров, і вони там кричать у ковдрі!!

Тієї ночі я кричала у ковдрі. Щоб заспокоїти, мене довелося загорнути у ковдру і покласти у кладівку.

— Куди це ви, дівчата, зібралися? — питала нас в автобусі Яна.

Мовчимо.

— Куди ви йшли?

— Гуляли полем біля дороги.

Автобус був набитий і деренчав. Ми стояли удвох біля білого поручня і трималися міцно, а Яна над нами нависала і розпитувала.

Найсмішнішим було те, що саме в той день Лілина мама віддала доню на догляд цій Яні. А вона вирішила натомість кудись податися.

— Славко, де ви тепер живете з мамою?

— На Богдана Хмельницького.

— А тебе мама зі школи не забирає? Ти сама вже ходиш?

— Сама. Я вже у другому класі!

— Так чого ж ви отак вирішили кудись піти разом?

Тут Ліля задерла башку до Яни і випалила;

— Якісь такі розмовляння кожен раз! А ти куди їздила? Треба було, дак і їхала! Щодня виникають якісь проблеми — і їх потрібно вирішувати!

Лілька замовчала, але голова її залишилась задерта.

Яна, схоже, знітилась. І не так від Лілиних слів, як від цієї задраної і завмерлої голови.