Чтение онлайн

І я подумала: чи пройду я по цій смужці з одного боку ями на інший?

І я пішла, притискаючись животом до заборів, хапаючись за їхні старі дошки.

Але не дійшла.

Бо в одному місці смужка землі зникла, а забор там був металевий. Я трималася за шов між двома звареними листами його заліза, проте пальці ковзнулися — і я зірвалася.

Впала на живіт, мабуть, перевернувшись у повітрі.

Я лежала на дні ями і не дихала.

Бо не могла дихати, і не виходило кричати і плакати, і все, про що я тоді подумала, мене душило.

Незримий брехун давно зник, бо він взагалі був незрозумілий.

І тоді я згадала одного зовсім малого хлопця, і він раптом прийшов, бо я ж його любила.

Він зазирнув на дно ями і побачив там людську жертву. І покликав дорослих.

Бо це був той хлопець, якому я сто років тому назад врятувала життя теж. Коли він ще не народився, пам’ятаєте?

І дорослі розпитали мене, звідки я, і відвели знову в гуртожиток.

Я зайшла у двісті сімнадцяту.

Там усі четверо чуваків лежали долі. Але моє ставлення до них сьогодні змінилося, бо мене врятував хлопчик, котрого я любила.

Я знайшла в Олежки за тумбою магнітофон і увімкнула. Залунала довга пісня, зіграна на старому синтезаторі.

І я пішла повільно танцювати, обережно ступаючи поміж їхніх рук і ніг.

У кімнаті стало зовсім темно.

Потроху руки і ноги почали ворушитися у такт музиці, то торкаючись мене, то відсахуючись, голови піднімалися і очі за мною стежили. Один тулуб почав звиватися. Ми стали єдина музична сутінкова гідра.

Саме тоді і повернувся Корєнєв.

— Я бачу, Славко, із тебе енергія аж пре! — так мені сказав і забрав на склад допомагати складати у ящики консерви.

Ми складали консерви у ящики до пізньої ночі, потім нам видали рибних консервів, тушонки, крупи і пива, і ми пішли правити трапезу вчотирьох в одній там альтанці.

Потім Саня пішов шукати батона і так і не повернувся. Тієї ночі.

Тоді ми намагалися повернутися у гуртожиток, але він уже був зачинений.

Тому ми вирішили залізти по балконах, і полізли, і Міті це вдалося, а дядькові й мені — ні, навіть не знаю, як так сталося, що ми не попадали.

Тому ми вирішили посидіти у кущах і протверезіти. Але заснули і замерзли.

Потім Мітя нам якось відкрив гуртожиток зсередини і забрав у тепло.

Коли ми прийшли, Саня уже спав на своєму ліжку, а на Корєнєва ліжку спала якась зовсім невідома науці дівка.

Корєнь тихенько поклав мене біля неї, а сам пішов шукати собі прихистку.

Оце і все, що стосується моєї роботи і таскання ящиків.

Приблизно так я і розказала усе це Лілі.

І тут заходе молода дівка, тоща і зростом тільки трохи за Лільку більша, обійняла малу, забрала і з’їла її бутерброда, а потім сіла в кутку чистити картоплю.

— Це моя мама, — сказала Ліля.

Жінка повернулася до нас і кивнула.

— А це — та дівка, що вчора нам двері роздовбла.

Мама, уже не обертаючись, весело засміялася.

Я образилася чогось, знітилась і видала:

— Ви не можете бути Лілі мамою, бо вам років мало. У скільки ж ви її народили?

Мама повернулася, подивилася на мене лагідно і сказала:

— Не знаю, кицюню, я не пам’ятаю. Це так давно було.

Річ у тому, що батькам мене приніс Кіт у чоботях. У зелених чоботях із загнутими носками і з червоними камінчиками біля колін, які, як відомо, у котів згинаються назад.

Він віддав мене батькам у присмерку. Ті стояли разом і ніяковіли, і передавали мене на руки одне одному.

Але про це не треба говорити.

Вони ж між собою говорили так.

— Ну і що це за птиця?

— Птичка-невеличка.

— Ти коли-небудь її бачив? Ти знаєш, як її звуть?

— Та ні, оце вперше. Можливо, це — Галченя?

— Розгорни і подивись.

— Опа! Це дівка!

— Може, віддати її назад, та й по всьому?

— Та ні, я вже до неї звик.

— Нічого собі!

— Витягни її на руці і прислухайся добре. Зараз птиці зізнаються.

— І довго іще так стояти?

— Тихо! Почекай!

Батьки завмерли і прислухались.

Десь далеко заспівала птаха.

— Лілька!

До речі, ви знаєте, чому птахи не викидають зі своїх гнізд зозулині яйця?

Бо зозуленя — це найгарніше для птахів пташа.

Для пташиць.

Їхній сон короткий, але зозуленя встигає наснитися. Не пищить жовтим ротом, дивиться птасі в очі, каже їй:

— Давай домовимось!

— Домовляйся з моїм чоловіком!

— Він спить!

— Іди говори з батьком!

— Він спить, і сон його забрав. Він лежить тепер, як тонка шкаралупа від крашанки, розмальована зверху у вид птаха, а вся середина тим часом десь блука. Сама з таким розмовляй!

— Так я з таким весь свій вік розмовляю!

— Іди сюди, іди до мене, послухайся хоч раз істоту, котра тебе кличе!

Згоджуйся, і тобою новий промінь піде,

згоджуйся, і від тебе старий світ зникне.

Згоджуйся, бо вже несуть тобі моє яйце, міцним міцне і всередині тепле.

Так каже птасі зозуленя. Обидва у сні співочої птахи, не знають, як співати: «Алілуя!»

А якось я сама вийшла на поле і пішла шукати Білогородку.

Там дорогою є всякі речі цікаві.