Чтение онлайн

— І все-таки шкода, що він нас побачив!

— Я спочатку сам про це пошкодував! Але, зрештою, що поробиш!

— А як ви гадаєте, зустріч із вами позначиться на його планах?

— Так, він діятиме ще обережніше або ж зважиться на якийсь відчайдушний крок. Як і більшість злочинців, Степлтон, імовірно, занадто покладається на свою хитрість і думає, що обвів нас навколо пальця.

— Чому ж ви не хочете заарештувати його?

— Мій любий Ватсоне! Ви людина дії. Ваші інстинкти штовхають вас на рішучі заходи. Ну гаразд, припустімо, що вночі його заарештують. А що це нам дасть? Ми нічого не зможемо довести. От у чому диявольська хитрість цього задуму! Якби спільником Степлтона була людина, ми роздобули б деякі докази, але спробуйте витягти на світло величезного пса! Хіба це допоможе нам затягти петлю на шиї його хазяїна?

— Але ж є склад злочину!

— Зовсім ні! Все це лише здогади й припущення. Нас візьмуть на кпини в суді, якщо ми з’явимося туди з такою фантастичною історією й підкріпимо її такими доказами.

— А сер Чарльз?

— Знайдений мертвим, слідів насильницької смерті не виявлено. Ми з вами знаємо, що він помер від страху, і знаємо, що його налякало. Але як переконати в цьому тих дванадцятьох недоумків-присяжних? На чому базується припущення, що до цього причетний якийсь собака? Де сліди його укусів? Ми з вами знаємо, що собаки не кусають мертвих і що сер Чарльз помер до того, як пес на нього кинувся. Але ж це треба довести, а доводити нам нема чим.

— Ну, а сьогоднішня ніч?

— Вона нічого особливого не дала. Прямого зв’язку між собакою й загибеллю каторжанина немає. Ніхто цього собаки не бачив. Правда, ми його чули, але ж не маємо доказів, що він гнався за каторжанином. Цілковита відсутність мотивування! Ні, друже мій, факт залишається фактом: складу злочину ми встановити не можемо, але варто піти на ризик, щоб зробити це.

— Що ж ви робитимете?

— Я покладаю великі сподівання на місіс Лауру Лайонс. Коли вона довідається про справжню ситуацію, то надасть нам серйозну допомогу. Окрім того, я маю й інший план. Втім, не треба загадувати наперед, хоча я все-таки сподіваюся, що завтра перемога буде за мною.

Більше мені нічого не вдалося вивідати у Холмса, і до самих воріт Баскервіль-Холу він ішов мовчки, заглиблений у свої думки.

— Ви зайдете?

— Так. Тепер ховатися уже немає сенсу. Але ще одне, Ватсоне. Не кажіть серові Генрі про собаку. Нехай приписує смерть Селдена тим причинам, які намагався підказати нам Степлтон. Так йому буде легше перенести те випробування, що чекає його завтра, коли він піде обідати в Мерріпіт-Хаус, якщо я правильно цитую ваш останній звіт.

— Але мене теж туди запрошували.

— Тоді вам доведеться відмовитися від запрошення. Нехай іде сам, це легко влаштувати… Ось так. На обід ми, напевно, спізнилися, але на вечерю прийшли вчасно.

Сер Генрі не так здивувався, як зрадів своєму новому гостеві, адже був упевнений, що, довідавшись про події останніх днів, Шерлок Холмс не всидить у Лондоні. Проте баронет здивовано звів брови, коли з’ясувалося, що мій друг з’явився без речей і навіть не намагається пояснити їхню відсутність. Холмса відразу забезпечили всім потрібним, і за пізньою вечерею ми розповіли баронетові про ту частину своїх пригод, яку йому слід було знати. Але до цього мені довелося виконати один нелегкий обов’язок — повідомити Беррімору і його дружині про загибель Селдена. Дворецький сприйняв цю звістку з неприхованим почуттям полегшення, але місіс Беррімор гірко плакала, закривши обличчя фартухом. В очах усього світу цей Селден був злочинцем, чимсь середнім між дияволом і звіром, а вона й досі бачила в ньому хлопчика-бешкетника, дитину, яка в дитинстві чіплялася за її руку. Воістину чудовиськом має бути людина, якщо не знайдеться жінки, яка оплакуватиме його смерть!

— Відтоді як ви виїхали, Ватсоне, я все сиджу в будинку й пропадаю з туги, — сказав баронет. — Сподіваюся, така слухняність мені зарахується? Якби не дане вам слово не виходити на болота, я провів би вечір набагато веселіше, тому що Степлтон надіслав мені записку із запрошенням.

— Так, набагато, я в цьому не сумніваюся, — сухо сказав Холмс. — До речі, ви, імовірно, не цінуєте, що, дивлячись на людину зі зламаною шиєю, ми оплакували вас?

Сер Генрі широко розплющив очі:

— Це ж чому?

— Бо злощасний каторжанин був у костюмі з вашого плеча. Він одержав цей одяг від Беррімора, у якого тепер можуть бути серйозні неприємності з поліцією.

— Ні, навряд чи. Наскільки я пам’ятаю, там не було ніяких міток.

— Ну що ж, його щастя, та й ваше також, оскільки ви всі замішані в протизаконних діях. Власне кажучи, мені як сумлінному детективові варто було б негайно заарештувати всю вашу компанію. Викривальним документом можуть послужити листи Ватсона.

— Краще розкажіть, як наша справа? — запитав баронет. — Чи вдалося вам розібратися в цій плутанині? Ми з Ватсоном із чим приїхали, з тим і сидимо — нічого не дізналися.

— Я думаю, що в найближчому майбутньому багато чого з’ясується. Справа напрочуд складна та заплутана. Для мене деякі пункти досі вкриті мороком… Але він розсіється, неодмінно розсіється.

— Ватсон, мабуть, уже розповідав вам про те, що ми чули на болотах. Тож це не безпідставне марновірство. Мені свого часу доводилося мати справу з собаками, і тут мене не обдуриш — собаче виття неможливо не впізнати. Якщо вам удасться надягти намордника на цього пса й припнути його на ланцюг, то я вважатиму вас найвидатнішим детективом у світі.

— Буде він і в наморднику, буде й на ланцюзі, тільки допоможіть мені.

— Я зроблю все, що ви скажете.

— Чудово! Але я зажадаю сліпої покори без усяких «навіщо» і «чому».

— Як вам буде завгодно.

— Якщо ви погоджуєтеся на це, тоді ми розв’яжемо наше завдання. Поза будь-яким сумнівом…

Холмс затнувся на півслові й спрямував пильний погляд кудись поверх моєї голови. Лампа світила просто йому в обличчя — застигле, немов обличчя класичної статуї. Воно було втіленням тривоги й напруження.

— Що сталося? — в один голос гукнули ми з сером Генрі.

Холмс перевів погляд на нас, і я відчув, що він намагається придушити своє хвилювання. Його обличчя не виказувало нічого, але очі світилися торжеством.

— Даруйте мені, але я не міг стримати свого захвату, — сказав він, показуючи на портрети, що висіли на протилежній стіні. — Ватсон стверджує, що в живописі я нічого не петраю, але це в ньому говорить почуття суперництва, адже в нас різні погляди на твори мистецтва. А портрети справді чудові.