Чтение онлайн

— Ха-ха! Ні, друже мій, тут справа значно серйозніша. А що, як вона стосується каторжанина-втікача?

Я так і здригнувся:

— Ви знаєте, де він переховується?

— Точного місця, можливо, й не знаю, а навести поліцію на його слід можу. Невже вам не спадало на думку, що зловити цю людину вдасться лише тоді, коли ми розвідаємо, хто носить йому їжу, і простежимо за її доставкою?

Старий був настільки близький до істини, що мені стало зле.

— Так, правильно, — сказав я. — Але чому ви гадаєте, що каторжанин усе ще переховується на болотах?

— Бо я на власні очі бачив того, хто носить йому їжу.

У мене защеміло серце при думці про Беррімора. Якщо він утрапить під владу цього злісного дідугана-нишпорки, справи його кепські. Але, почувши далі, я зітхнув вільніше.

— Уявіть собі, їжу носить дитина! — говорив далі Френкленд. — Я щодня його бачу в підзорну трубу, що у мене на даху. Він ходить однією дорогою, у той самий час. До кого, питається? Звісно, до каторжанина!

Ось він нарешті, успіх! Але я нічим не видав, наскільки це мене цікавить. Дитина! Беррімор говорив, що нашому незнайомцеві прислуговує якийсь хлопчисько. Виходить, Френкленд напав на слід цієї людини, а каторжанин тут ні до чого. Якби я міг випитати у старого все, що йому відомо, це позбавило б мене довгих і важких пошуків. Але моїми козирями в грі залишалися недовіра й цілковита байдужість:

— А мені здається, що це син якогось тутешнього пастуха. Напевно, носить обід батькові.

Найменша незгода викрешувала іскри із божевільного стариганя. Він злісно зблиснув на мене очима й увесь нашорошився, немов осатаніла кішка.

— Вам так здається, сер? — І, простягнувши руку, він показав на болота, що розстелялися перед нами. — А того гранітного стовпа ви бачите? Так? А невисокий пагорб за ним, із кущами терну? Це найбільш кам’янисте місце на всіх болотах. Що там робити пастухам? Ваше припущення, сер, просто безглузде!

Я лагідно погодився, що не врахував цієї обставини. Моя покірність Френклендові сподобалася, тож він повів далі:

— Можете бути певні, сер, що я ніколи не роблю квапливих висновків. Я бачу цього хлопчиська з вузликом не вперше. Щодня, а то й двічі на день він… Стривайте, докторе Ватсон!.. Це ілюзія, чи он там на схилі пагорба щось рухається?

І справді, я навіть на відстані кількох миль на тьмяно-зеленому схилі побачив маленьку темну пляму.

— Ходімо, сер, ходімо! — гукнув Френкленд і помчав нагору сходами. — Ви побачите його на власні очі!

На пласкому даху стояла укріплена на тринозі досить велика підзорна труба. Френкленд припав до неї й захоплено заверещав:

— Швидше, докторе Ватсон, швидше! Поки він не зник за пагорбом!

Справді, нагору схилом повільно видирався хлопчик із вузликом за плечима. Ось він виліз на гребінь пагорба, і я чітко побачив, як його незграбна фігурка, одягнена в лахміття, з’явилася на тлі холодної синяви неба. Хлопчик нишком роззирнувся, мабуть, перевіряючи, чи не стежать за ним, і зник за пагорбом.

— То що, я маю рацію, чи ні?

— Справді, хлопчик. Імовірно, він має вагомі причини пробиратися туди крадькома.

— А що це за таємні причини, про це здогадався б навіть поліцейський констебль! Але я їм ані словом про це не обмовлюся, і вас, докторе Ватсон, теж прошу — мовчіть. Розумієте? Жодного слова!

— Як вам буде завгодно.

— Вони зневажають мною у найобурливіший спосіб. Коли всі обставини справи «Френкленд проти поліції» випливуть на світ Божий, країною прокотиться хвиля обурення. Ні, нехай не розраховують на мою допомогу! Вони пальцем об палець не вдарили б, якби ці негідники надумали замість опудала спалити мене самого… Як, вам уже час іти? Невже ви не допоможете мені розпити ось цю карафку на честь такої радісної події?

Але я не піддався на його благання, а коли старий заявив, що хоче провести мене додому, переконав його відмовитися від цього наміру. Поки він міг мене бачити, я йшов дорогою, але потім попрямував до того кам’янистого пагорба, за яким зник хлопчик.

Усе складалося чудово, і подумки я заприсягнувся: якщо мені не вдасться скористатися щасливою нагодою, дарованою долею, то причиною цього буде що завгодно, тільки не брак енергії й наполегливості з мого боку.

Коли я піднявся на вершину, сонце вже сідало, й пологі схили пагорба з одного боку були золотаво-зеленими, з іншого — тонули в тіні. Вдалині, над самим обрієм, низько стелився імлистий серпанок, з якого проступали фантастичні обриси Лисого стовпа. Навкруги жодного звуку, жодного руху. Тільки якийсь великий сірий птах — чи то чайка, чи то кроншнеп — високо ширяв у синьому небі. Він і я — ми були єдиними живими істотами між величезним небокраєм і пустелею під ним. Голі простори боліт, пустка, нерозгадана таємниця й важливість дорученого мені завдання — все це пронизувало моє серце холодом. Хлопчака ніде не було видно. Але між пагорбами, внизу, тулилися стародавні кам’яні печери, і серед них була одна, вцілілі склепіння якої могли слугувати захистом у негоду. У мене закалатало серце, коли я побачив її. Тут, у цій норі, мабуть, і переховується та людина. Нарешті моя нога ступить на поріг його притулку — незнайомець у мене в руках!

Я нишком підходив до цієї кам’яної діри — точнісінько як Степлтон, коли його сачок уже занесений над метеликом! Підійшовши ближче, з утіхою переконався, що місце тут обжите. До отвору, який правив за вхід, вела ледь помітна серед каменів стежка. З самої печери не було чути жодного звуку. Невідомий або причаївся там, або ж нишпорить по болотах. Нерви в мене були натягнуті до краю в очікуванні майбутньої зустрічі. Відкинувши цигарку, я стиснув руків’я револьвера, швидко підійшов до входу й зазирнув усередину. Печера була порожня.

Але чуття мене не підвело: тут явно хтось жив. На кам’яному ложі, де колись спала неолітична людина, лежали ковдри, загорнені в непромокальний плащ. У примітивному вогнищі виднілася купка попелу. Поруч із ним стояло скромне кухонне начиння й відро, до половини наповнене водою. Купа порожніх консервних бляшанок свідчила про те, що тут живуть уже не перший день, а коли мої очі звикли до напівтемряви, я роздивився в кутку залізний кухоль і почату пляшку віскі. Посередині лежав плаский камінь, що слугував столом, а на ньому — маленький вузлик, імовірно, той самий, якого я побачив крізь підзорну трубу в хлопчиська за спиною. У вузлику був хліб і дві консервні бляшанки: одна з копченим язиком, друга — із персиками в сиропі. Оглянувши все це, я хотів було покласти вузлика назад, аж раптом серце в мене так і тенькнуло: на камені лежав аркуш паперу, на якому був напис. Я взяв його й, ледь розібравши олівцеві карлючки, прочитав таке:

«Доктор Ватсон виїхав у Кумбі-Тресі».

Хвилину я стояв нерухомо з запискою в руках і розмірковував над змістом цього короткого послання. Виходить, що незнайомець полює не за сером Генрі, а за мною? Він вистежує мене не сам, а приставив до мене когось іншого — можливо, цього хлопчика? І от його останнє повідомлення. Відтоді, як я живу тут, за кожним моїм кроком, імовірно, ведеться стеження. Адже весь цей час мене не полишало відчуття, що тут діють якісь невидимі сили й що вони обережно й уміло затягують навколо нас тонкі сіті, легкі дотики яких ми відчуваємо на собі лише зрідка, в найкритичніші хвилини.