Чтение онлайн

— Якщо замружитись, то здається, що стоїш на березі моря. Спробуй! — запропонував Інженерові Фізик.

— Я волію не заплющувати очей, — буркнув Інженер.

Вони досягли вже вершини пагорба, трохи відхилившись від маршруту. Перед ними лежала хвиляста, різнобарвна рівнина з розкиданими по ній гаями дерев-легенів, які мерехтіли то оливковим, то рудим відблиском, з ясними, немов мед, схилами глинистих горбів і клаптями землі, вкритої сріблястим на осонні й сіро-зеленим у затінку мохом. Увесь цей простір перетинали в різних напрямках тонкі вузькі лінії. Вони бігли по дну западин, обминали схили пагорбів, одні бурі, інші білясті, немов посилані піском стежки, ще інші майже зовсім чорні, наче смуги вугільного пилу.

— Дороги! — вигукнув Інженер, але відразу ж виправився: — Ні, вони надто вузькі для доріг… Що ж це може бути?

— За тим павучим ліском ми теж наштовхнулися на щось подібне — пам’ятаєш той моріжок? — сказав Хімік і підніс до очей бінокль.

— Ні, ті були не такі, — почав Кібернетик.

— Дивіться! Дивіться!

Всі здригнулися від Лікаревого крику.

Над жовтою смужкою, яка спускалася з широкої сідловини між двома пагорбами, на відстані кількох сотень метрів від них сунулося щось прозоре. Воно слабо поблискувало на сонці, наче напівпрозоре колесо зі спицями, що швидко обертається. На мить воно злилося з небом, стало майже невидимим, а коли спустилося нижче, до підніжжя схилу, то засяяло ясніше, мов клубок, що обертається, з великою швидкістю помчало по прямій, поминуло купку дерев-легенів, сліпуче блиснуло на їхньому темному тлі й зникло в гирлі далекого яру.

Лікар обернувся до товаришів; обличчя його ледь зблідло, очі палали.

— Здорово, га? — сказав він і блиснув зубами, мовби усміхаючись, але в очах його затаїлася тривога.

— Чорт, забув бінокля, дай-но свого, — обернувся Інженер до Кібернетика. — Театральний, — зневажливо буркнув він і віддав бінокль назад.

Кібернетик стиснув у долонях скляний приклад електрожектора, мовби прикидаючи, скільки він важить.

— Як на мене, то ми озброєні просто нікудишньо, — промимрив він із сумнівом.

— Чому ти думаєш зараз про боротьбу? — невдоволено запитав його Хімік.

Якусь хвилину вони мовчали, оглядаючи околицю.

— Ходімо далі, чи що? — несміливо запропонував Кібернетик.

— Звичайно, ходімо! — відповів Координатор. — А ось і другий! Дивіться!

Ще одне тьмяне сяйво, яке мчало набагато швидше, ніж попереднє, посувалося зигзагоподібною лінією поміж пагорбами; кілька разів воно, здавалося, пливло зовсім низько над поверхнею планети, а коли через хвилину помчало прямо на людей, вони згубили його з очей; тільки коли воно звернуло вбік, знову з’явилося розмазане, з тьмяним блиском колесо, яке шалено крутилося.

— Якась машина, чи що… — буркнув Фізик і, не відриваючи очей від сяйва, яке, дедалі зменшуючись, губилося вже серед хитливих гаїв, торкнувся Інженерового плеча.

— Я закінчив політехнічний інститут на Землі, — раптом відповів роздратованим тоном Інженер. — В усякому разі… — додав він, мить повагавшись, — там, усередині, щось є… випукле, наче головка пропелера.

— Ай справді, в самісінькому центрі щось сліпуче блищить, — підтвердив Координатор. — Якою завбільшки може бути ця штуковина, як ти гадаєш?

— Якщо он ті дерева, що внизу, такої самої висоти, як і ті, що в яру… то не менше десятьох метрів.

— У діаметрі? Я теж так думаю. Щонайменше десять.

— Обоє зникли там, — Лікар показав на останню лінію пагорбів, яка заслоняла дальшу перспективу. — А втім, ми теж туди подамося, правда ж?

Він почав спускатися схилом, розмахуючи руками. Інші заквапилися за ним.

— Нам треба приготуватися до першого контакту, — сказав Кібернетик, то кусаючи, то облизуючи губи.

— Того, що станеться, ми не в змозі передбачити. Спокій, розважність, самовладання — тільки це може нам допомогти, — відповів Координатор. — Але, мабуть, буде краще, якщо ми перешикуємося. Один — розвідник — попереду — і один ззаду. І трохи більше розтягнімося.

— Чи варто нам іти так відкрито? Мабуть, буде краще, якщо ми спершу постараємося побачити якомога більше, поки нас не помітили, — швидко сказав Фізик.

— Ну… спеціально ховатися не варт, бо це завжди викликає підозру. Але, певна річ, чим більше ми побачимо, тим вигідніше для нас…

Обмірковуючи тактику, вони спустилися вниз і, пройшовши кількасот кроків, досягли першої загадкової лінії. Вона трохи нагадувала слід старого земного, однолемішного плуга — грунт був мілко переораний, мовби розпушений і викинутий пообіч борозни завширшки в дві долоні. Порослі мохом борозни, які трапилися їм на шляху під час першоі вилазки, були таких самих розмірів, але мали між собою одну досить істотну різницю: там грунт пообіч борозни був голий, а сама вона поросла мохом, а тут, навпаки, через суцільний покрив білястих лишайників бігла смуга перемеленого, оголеного грунту.

— Дивно, — сказав Інженер, підводячись із колін і витираючи вимащені глиною пальці об комбінезон.

— Знаєте що? — озвався Лікар. — Я гадаю, що ті борозни, на півночі, мабуть, дуже старі, давно закинуті, й через те вони заросли тутешнім, райським мохом…

— Можливо, — припустив Фізик, — але що воно таке? Колесо явно ні — слід від колеса був би зовсім інший.

— А може, все-таки якась сільськогосподарська машина? — підказав Кібернетик.

— І що ж вона, по-твоєму, обробляє смугу грунту завширшки в десять сантиметрів?

Вони переступили борозну й подалися далі, навпростець до інших. Досягли вже, по суті, краю невеликого ліска, котрий своїм глухим шумом заважав розмові, як раптом ззаду долинув пронизливий, тужний свист. Люди інстинктивно сховалися за дерева й побачили вгорі над лугом вертикальний сліпучий вихор, який мчав по прямій із швидкістю кур’єрського поїзда. Його край був темніший, а центр яскраво світився то фіолетовим, то оранжевим вогнем. Діаметр цього центра з сочевицеподібними виступами становив від двох до трьох метрів.

Як тільки сліпуча машина випередила їх і щезла, вони рушили далі в тому самому напрямку. Лісок скінчився, і тепер вони йшли широким відкритим простором, почуваючись досить непевно і весь час озираючись на всі боки; пасмо пагорбів, з’єднаних неглибокими сідловинами, було вже зовсім близько, коли вони знову почули протяжний свист й, оскільки не мали де заховатись, попадали долілиць. За якихось двісті метрів від них пролетів диск, що обертався, цього разу з центральним потовщенням блакитного, мов небо, кольору.