Чтение онлайн

Цього разу мовчанка була довшою, на самовпевненого Прокопія мовби вилито відро крижаної води. Його обличчя втратило зухвалість, а очі — сірий блиск. Мефістофель зів'яв, згадавши, що він вигнанець із раю і що остання битва з богом закінчилася не на його користь.

— Я не ходив у відділ і нічого мені не спадало на думку! — сказав Сапарев. Він жовчно посміхнувся і заговорив, але зовсім не тим войовничим тоном, яким хвилину тому запитував: «Хіба за таке вішають?» Прокопій промовив: — Якби ви поза цими стінами бодай натякнули мені, що я можу бути причетний до якогось ВИТОКУ інформації, повірте, клянусь пам'яттю предків, я неодмінно торохнув би вас по голові своїм старим, але ще міцним парасолем!

— Не кляніться, це анітрохи не полегшить справи, а докладно розкажіть, куди ви ходили і що робили від шостої години двадцять вісім хвилин до сьомої години три хвилини. Я слухаю вас.

— Сів на автобус, зійшов на першій зупинці й там розмовляв з однією людиною близько двадцяти шести хвилин.

— Де розмовляли?

— Під моїм парасолем. Це англійський парасоль, під ним можуть сховатися від дощу навіть троє.

— Ви щойно сказали, що з тією людиною розмовляли не на дощі, а в під'їзді.

— Тоді я помилився! Ви так мене притиснули зі своїми хвилинами! Розмовляли під моїм англійським парасолем!

/Репліка збоку:/

— Його парасоль був сухісінький! — шепнув капітан Петров на вухо Авакумові. — Я спеціально перевірив. Він бреше!

Авакум підніс трубку телефону:

— Іванов, скажіть йому, що він бреше! Парасоль був сухий.

/Продовження допиту:/

— Ви обманюєте, громадянине Сапарев, ваш парасоль був сухий. Ви взагалі не розкривали його цього вечора.

Мовчанка. Обличчя Сапарева ще дужче витяглося. Замислене, сумне, воно нагадувало маску трагедійного актора. Він заговорив тихіше, але не здавався.

— Яке, в біса, має значення, де ми розмовляли? Під парасолем чи в під'їзді?

— Якщо не назвете прізвища тієї людини й місця, де ви розмовляли, то поставите під цілковитий сумнів своє твердження, нібито, залишивши корчму, ви зійшли на першій зупинці другою автобуса. Можна припустити, наприклад, що ви поїхали далі і першим автобусом дісталися до заводу. Можна багато чого припустити.

Майор Іванов натис кнопку дзвінка й наказав міліціонерові привести обох вахтерів. На екрані з'явилися постаті двоє чоловіків, одягнених в уніформу дуже подібну до залізничної. Майор Іванов знову подзвонив і розпорядився принести плащ, капелюх і парасоль інженера Прокопія Сапарева.

Коли інженер одяг плащ і капелюх, майор Іванов запитав худорлявого довганя, що стояв біля порога:

— На якому вході ви стоїте?

— На центральному, товаришу слідчий.

— Чи бачили ви цю людину між шостою тридцять і сьомою?

— Та це ж інженер Прокопій Сапарев!

— Чи проходив повз вас інженер Сапарев між шостою тридцять і сьомою?

— Ні, товаришу слідчий. У той час я його не бачив. Він не проходив повз мене.

Майор Іванов запитав другого, огряднішого:

— А ви на якому вході стоїте?

— На вході «Б», товаришу слідчий. Який веде до конструкторського відділу та його цеху.

— Чи бачили ви інженера Сапарева між шостою тридцять і сьомою?

— Ну як же не бачив! Він знову повернувся у відділ о шостій сорок три. Вже лило як із відра. Він махнув мені рукою і навіть засміявся. Мовляв, от, мушу повертатися, що зробиш!

— Гм, — погрозливо хитнув головою інженер Сапарев, різко труснувши парасолем.

— Тільки що тоді він був без парасоля! — здвигнув плечима огрядний вахтер.

— Ви певні?

— А чого б я мав сумніватися? Не було парасоля.

— Ви помітили, звідки йшов інженер? Від центрального ходу чи від чорного?

— Я був усередині, в вестибюлі, товаришу слідчий. Сховався від дощу. Тому й не помітив, звідки саме надійшов товариш інженер.

— А о котрій годині пішов інженер?

— Та за десять сьома, товаришу слідчий. Він був нагорі хвилин п'ять чи десять, не більше. Час я зауважив, бо в холі є електричний годинник. Я часто поглядав на нього, бо о сьомій треба замикати чорний хід.

— Заждіть, — перебив його слідчий. — А хіба біля чорного ходу нема свого вахтера?

— Є, але він уже два дні хворий, і я його заступаю. Мій вхід «Б» за п'ять кроків від чорного ходу, та й користуються ним, сказати б, переважно шофери.

Майор Іванов кивнув обом вахтерам.

— Дякую вам, хлопці. Тепер зайдіть до канцелярії, запишіть свої свідчення, підпишіться і йдіть собі. Ось вам перепустки.

Коли вахтери пішли, він сказав Сапареву:

— Вийдіть до суміжної кімнати й зачекайте там, доки я вас знову покличу. Тим часом попросіть у чергового аркуш, сядьте й точно опишіть, як провели час від шостої години двадцять вісім хвилин до сьомої години три хвилини.

Він натиснув кнопку дзвінка й наказав міліціонерові:

— Інженера Спиридона Хафезова!

На екрані з'явилась округла постать інженера в костюмі спортивного крою в дрібну чорно-білу клітинку, з яскравою червоною краваткою й червоною хустинкою в нагрудній кишеньці. Обличчя його аж потемніло від незаслуженої образи, а зеленкувато-бурштинові очі здавалися стривоженими й зляканими мишачими мордочками.

— Заходьте, товаришу Хафезов. Сідайте! — люб'язно запросив його майор Іванов, але не підвівся з місця й не подав руки. — Стомилися?

— Ох, — поклав руку на серце Хафезов. — 3 вами то ми розберемося, але як собі порадити з вашою колегою товаришкою Хафезовою, цього я вже не знаю!

— Моя дружина не слідчий, вона поштовичка, — всміхнувся майор Іванов, — але і я часом потрапляю в становище людини, застуканої у шкоді, коли увечері вона починає допитуватись, де я затримався й чому. Отож я співчуваю вам, але що вдієш? Ви всі разом поклали йти до корчми чи хтось, як то кажуть, був заводієм?

— Здається, товариш Сапарев був ініціатором.