Чтение онлайн

— Меґі, не кажи так! Благаю тебе!

— О, йди геть! Бачити тебе не можу! А ще ти забув одну річ про твою безцінну троянду, Ральфе, — вона має небезпечно гострі шипи!

Не озираючись, архієпископ вийшов із кімнати.

Люк і не думав відповідати на телеграму, з якої він дізнався, що став щасливим батьком п’ятифунтової дівчинки на ім’я Джастина. Меґі поволі одужала, а дитинка швидко росла й міцнішала. Може, якби Меґі годувала груддю, у неї поступово виробився б позитивний внутрішній зв’язок із худорлявою та злючою істотою, але в тих начебто пишних грудях, які так любив смоктати Люк, не виявилося ані краплини молока. «Яка іронія», — подумала Меґі. Вона регулярно, як і належить, годувала з пляшечки це червонопике і рудоволосе створіннячко, сподіваючись на появу якогось чудесного, всеохопного почуття. Але воно не з’являлося. Не було в неї бажання вкрити маленьке личко поцілунками, чи легенько покусати крихітні пальчики, чи робити сотні тих милих дурниць, які люблячі матусі роблять своїм дітям. До цього створіння у Меґі не було відчуття, що воно — її дитина, і воно бажало і потребувало її не більше, аніж вона його. Воно! Її! їй навіть не хотілося називати цю істоту «вона».

Людді та Енн навіть не здогадувалася, що Меґі не обожнює Джастину, що донька подобається їй менше, аніж будь-хто з молодших дітей її матері. Коли б Джастина не скрикувала, Меґі вже була тут як тут — брала її на руки, воркувала над нею, чукикала її, і не було дитинки чистішої, сухішої та гарнішої, аніж вона. Дивним було те, що Джастина, здавалося, не хотіла, щоб її брали на руки і щоб з нею воркували: мала вгамовувалася швидше, коли її залишали на самоті.

З часом вона стала привабливішою. Немовляча шкіра Джастини втратила червоність і набула отої позначеної синіми венами прозорості, яка часто йде рука в руку з рудим волоссям, а її маленькі ручки й ніжки погладшали і стали приємно пухкенькими. Волоссячко закучерявилося і набувало отого непозбутнього буйного відтінку, яким вирізнявся її дід Педді. Всі з нетерпінням чекали, якого ж кольору будуть її очі, Людді ставив на батьківську блакить, а Енн — на материн сірий, а Меґі з цього приводу власної думки не мала. Але очі Джастини були її власними, і це розчаровувало, якщо не сказати більше. У півтора місяці вони почали змінюватися, а на третій набули власного кольору та форми. Ніхто й ніколи нічого подібного не бачив. По зовнішньому краю райдужної оболонки її очей ішло темно-сіре коло, але сама оболонка була блідою, її не можна було назвати ані сірою, ані блакитною; для опису найкраще б підійшов вираз на кшталт «темно-білі». То були якісь чіпкі, незручні, нелюдські очі, немов сліпі, але з часом виявилося, що Джастина бачить ними дуже добре.

Хоча док Сміт про це й не сказав ані слова, але при народженні Джастини його занепокоїв розмір її голови, і впродовж перших шести місяців її життя він пильно до неї придивлявся; йому здалося — особливо після того, як він побачив оті химерні очі — що у дитини, як він волів висловлюватися, «вода в голові», хоча сучасні підручники називали це явище гідроцефалією. Але згодом виявилося, що Джастина не мала жодної церебральної вади, і голову мала правильної форми, але завелику. Утім, із часом решта частин тіла Джастини більш-менш наздогнали голову в пропорціях.

А Люк все не з’являвся. Меґі регулярно писала йому, але він не відповідав і не приїздив побачитися зі своєю донькою. В якомусь сенсі Меґі тішилася, бо вона не знала, що йому сказати, і не була впевнена в тому, що Люк зачарується оцією химерною маленькою істотою, його дочкою. Була б Джастина високим та струнким сином, Люк, можливо, і змилувався б, але Меґі страшенно раділа, що в неї донька, а не син. Джастина була живим доказом недосконалості Люка О’Ніла, бо якби він був досконалим, то продукував би лише синів.

Немовля поправлялося краще за Меґі, швидше оговталося від пологового кошмару. У чотири місяці мала кинула багато кричати і розважалася, лежачи у плетеній колисці й смикаючи за низку яскравих кольорових намистин, причеплених так, щоб вона могла їх дістати. Але вона ніколи нікому не всміхалася, навіть схожих на усмішку гримас не корчила, коли в неї боліло в животі від метеоризму.

Мокрий сезон настав рано, ще у жовтні, й це був дійсно мокрий сезон. Вологість як видряпалася до позначки сто відсотків, так там і лишилася; годинами і щодня дощ лупцював Хіммельхох і ревів у довколишніх полях, вимиваючи яскраво-червоний ґрунт, насичуючи вологою тростину і наповнюючи до країв річку Данглоу, яка, однак, із берегів не виходила, бо була такою короткою, що встигала викинути зайву воду в море. Джастина лежала собі в плетеній колисочці, розглядаючи навколишній світ своїми химерними очицями, а Меґі сиділа і похмуро спостерігала, як гора Бартл-Фрер зникає за черговою завісою дощу.

Інколи з’являлося сонце, піднімаючи з землі щільне покривало пари, зелена тростина у полі мерехтіла й іскрилася діамантовим сяйвом, а ріка ставала схожою на велику золотисту змію. А потім, охоплюючи дугою все небо, вимальовувалася подвійна райдуга, бездоганна в обох вигинах і така яскрава й барвиста на тлі насуплених темно-синіх хмар, що перед нею померкло б і зблідло все, окрім багатющого ландшафту північного Квінсленду. Бо тут неземна ефемерна краса веселки була не в змозі навіть трохи затьмарити навколишньої краси, і Меґі збагнула, чому земля в районі Джилленбоуна здавалася сірою та бурою — північний Квінсленд забрав у неї належну частку палітри.

Якось на початку грудня на веранду вийшла Енн, сіла біля Меґі й поглянула на неї. Яка ж вона була тонка, немов життя пішло із неї! Навіть яскраво-руде волосся — і те втратило свій блиск.

— Меґі, не знаю, може, я зробила неправильно, але я вже зробила, тому принаймні вислухай мене, будь ласка, а потім скажеш «ні».

Меґі всміхнулася, відірвавши погляд від райдуги.

— Ви така серйозна, Енн! Що ж ви хочете мені сказати?

— Ми з Людді турбуємося за тебе. Ти ж ще не оговталася після народження Джастини, а тепер, із настанням мокрого сезону, маєш ще гірший вигляд. Ти майже нічого не їси і втрачаєш вагу. Я завжди знала, що наш клімат тобі не підходить, але допоки не траплялося нічого особливого, ти так-сяк зносила його. А тепер ти хвора, і якщо не вжити заходів, то ти можеш захворіти дуже-дуже серйозно. — Енн глибоко вдихнула. — Тому тижні два тому я написала своїй подрузі в туристичному бюро і замовила тобі відпустку. І не заперечуй стосовно витрат; ця поїздка не позначиться на наших коштах чи коштах Люка: архієпископ прислав нам для тебе чек на дуже велику суму. А ще один чек для тебе і для дитинки надійшов від твого брата, гадаю, що це натяк від усіх мешканців Дрогеди на те, що час тобі побувати вдома. Ми з Людді порадилися, і вирішили, що можемо за частину цих грошей влаштувати тобі гарну відпустку. І я не думаю, що подорож до Дрогеди — то найкращий відпочинок за теперішніх обставин. Ми з Людді впевнені, що найбільше тобі потрібен час для роздумів. Без Джастини, без нас, без Люка і без Дрогеди. Ти ж ніколи не жила сама, Меґі? Гадаю, прийшов час. Ми забронювали тобі на два місяці хатинку на острові Метлок — від початку січня до початку березня. А ми з Людді ходитимемо за твоєю малою. Ти ж знаєш — у нас із нею не трапиться нічого лихого, але якщо з’явиться хоч найменше занепокоєння, ми відразу ж тебе повідомимо. На острові є телефон, це неважко буде зробити і ти зможеш повернутися швидко.

Сонце зникло, зникла й райдуга; невдовзі знову мало задощити.

— Енн, якби впродовж останніх трьох років у моєму житті не було вас із Людді, я точно збожеволіла б. Ви це прекрасно знаєте. Інколи я прокидаюся вночі й з жахом уявляю, що б сталося, якби Люк поселив мене з людьми не такими добросердими, як ви. Бо ви турбувалися про мене більше, ніж він.

— Дурниці! Якби Люк залишив тебе з людьми не такими співчутливими, як ми, ти давно повернулася б до Дрогеди — і хтозна — може, так було б краще.

— Ні. З Люком мені було погано, але для мене накраще, що я залишилася, і через все це пройшла і все це пережила.

Дощ, застуючи цукрову тростину, поволі підбирався до будинку, відсікаючи від погляду все, що залишалося потойбіч його краю, — немов великий різницький ніж.

— Ви маєте рацію, мені погано, — зізналася Меґі. — Відтоді, як я зачала Джастину, мені завжди було погано. Я намагалася зібратися і триматися, але, здається, настає такий момент, коли на це не залишається сил. Ой, Енн, я така втомлена й розчарована! Я навіть доброю матір’ю не можу бути для Джастини, і це моя провина. Але найбільше я пригнічена тим, що Люк не дав мені ані найменшого шансу зробити його щасливим. Він не став зі мною жити, не схотів, щоби я облаштувала йому домівку, не схотів, щоб у нас були діти. Я його не люблю — і ніколи не любила, як жінці належить любити чоловіка, за якого йде заміж; можливо, він відчув це від самісінького початку. Може, якби я його кохала, він повівся б інакше. Тому як я можу його винуватити? Гадаю, мені слід винуватити лише себе.

— Бо ви кохаєте архієпископа, чи не так?

— Ой, так, ще з дитинства, тоді я була ще маленькою дівчинкою! Я жорстко з ним обійшлася, коли він приїздив. Бідолашний Ральф! Я не мала права так говорити з ним, бо насправді він ніколи не давав мені надії. Сподіваюся, він мав достатньо часу зрозуміти, що мені було боляче, я, виснажена пологами, почувалася страшенно нещасною. Все, про що я думала, — за правом народити йому дитину, але такого не буде, бо ніколи бути не може. Як це несправедливо! Чому священики-протестанти можуть одружуватися, а католицькі священики — ні? Тільки не кажіть мені, що проповідник-протестант — це зовсім не те, що католицький священик, який більше переймається проблемами своєї пастви. Бо я вам не повірю. Я зустрічала безсердечних священиків і прекрасних чуйних проповідників. Але через обітницю безшлюбності, яку дають католицькі священики, мені довелося розстатися з Ральфом, будувати свою домівку та своє життя з іншим чоловіком, і від іншого чоловіка народити дитину. І знаєте, що Енн? Те, що я зробила, є так само огидним гріхом, як і те, якби Ральф порушив свою обітницю, або навіть іще гіршим. Але я ненавиджу думку Церкви про те, що моє кохання до Ральфа або його кохання до мене — це гріх!