Чтение онлайн

Як тільки розтаборилися, Микола вирішив піти в село.

— Піду. Спробую роздобути харчів. Тих трохи муки й сала, що веземо з дому, вже небагато. А дорога хто-зна ще яка далека.

— Не йди, Колю! — просила Стефа. — Якось перебідуємо. Я боюся, щоб тобі чогось не сталося, вони все ж чужі, а то й ворожі нам. І ніч…

— Не бійся. Найгірше вже за нами, а словаки, хоч і чекають на большевиків, народ добродушний, слов’янський. Щождо вас, то ви — разом, і не думаю, щоб вам щось загрожувало. Все ж майтеся на осторозі, держіть коней біля воза, і хай пес їх стереже.

— «Зрештою, ми між людьми, хоч нас і не багато», — міркував Омелян.

Проте, якийсь неспокій огортав його. Що може отакий гурт цивільних людей проти озброєних? В такий непевний час можна всякого зла очікувати і від німців, і від партизанів.

Отже, Микола пішов. За гроші нічого не можна було дістати, тим більше, що втікачі мали польські гроші, яких словаки не брали. Харчів можна було дістати тільки в обмін, найчастіше за цигарки чи тютюн, яких всюди було обмаль. Тож узяв їх з собою й Микола. Може вдасться виміняти на молоко і хліб. Всі такі помарнілі й збідовані в дорозі.

Перший загавкав Фік. За ним відізвалося ще два пси, що мандрували з господарями. Всі три вони були сторожами валки і не раз поночі будили людей, остерігаючи проти небезпеки. Від села наближалися якісь люди.

— Хто ви? — спитали, підійшовши до возів.

— Ми — українці, — відказав хтось з утікачів.

— Проїздимо через вашу землю на захід. Не думаємо тут залишатися.

— Пречо уходіте? — знайоме, настирливе питання. Тяжко було розказувати їм усе. І так би не повірили.

Зібрали чоловіків і зажадали, щоб ішли партизанити, бити, мовляв, спільного ворога, німців, допомагати русским братам.

Та охочих не знайшлося.

— Тих старших не будемо просити, ані примушувати, — звернувся один до Омеляна. — Але ти молодий, чому б тобі не повоювати? Підеш з нами!

— Не піду! Я своє відвоював. І коли сюди прийдуть большевики, ви теж так воюватимете, — боронився Омелян.

— А як ми тебе попросимо? — в руці партизана блиснула пістоля.

— І то не піду. Прошу, гляньте на мої пальці, як мені стріляти? А знаєте, хто їх так гарно покривив? Брати-слов’яни, що їх ви чекаєте!

— То ти німець або німецький коляборант, коли вони до тебе поставилися вороже.

— Ні, я українець. А цього доволі, щоб проходити муки й бути приреченому на загибіль.

Почали радитись. Очевидно, не дуже вірили Омелянові. Але чоловік і справді не здібний до зброї.

— Коні твої? Замість тебе вони підуть з нами! Придадуться. Хлопців щораз прибуває і ми формуємо кінний відділ.

Тут уже обидві жінки і Омелян стали просити, щоб коней не забирали. Чим же поїдуть далі?

— Не поїдете. Залишитеся в селі, аж доки не прийдуть русове. Тоді вернетеся додому.

Казали, що додому нізащо не вернуться, і благали не брати коней. Та даремно. Їх відв’язали від воза і погнали до річки, за якою темнів ліс.

З голосним гавканням кинувся їм навздогін Фік. Але його відкликала Марія. Що він може помогти проти насильства?

Повернувшись із села, де йому вдалося роздобути трохи харчів, Микола застав сім’ю в розпуці.

Віз без коней стояв на зарінку, і ватра догоріла, і Стефа плакала…

— Не плач, Стефцю! — просив. — Щось же мусимо порадити!

— Ще добре, що його не було — потішав Омелян. — А то взяли б з собою.

— Так, це правда, ще добре, що всі разом, — сказав Микола. — Але якби я був з кіньми, то при нагоді міг би з ними втекти. Тепер нам залишається тільки чекати, що буде. Партизанські бої розгортаються і в хаосі замішання різне може трапитися.

Ніч журбою оповила валку втікачів. Забракло кількох чоловіків, не стало коней.

До села скитальці не хотіли йти. Та й не дуже їх запрошували. Війна зробила людей обережними й неприязними. А ще ж до скитальців-приблуд. Якби були чесні, сиділи б удома. Звичайній людині нічого політикувати, нічого кидати рідний край. Так думали поголовно ті, що не зазнали ще нового ладу, прикритого блискучою покришкою пропаганди.

Не хотіли йти ще й тому, що боялися розсипатися. І старалися знайти якийсь спосіб мандрувати далі.

Щодня чоловіки ходили до громадської управи і жадали, щоб звернули їм неправно забраних коней. Інколи їм обіцяли дослідити справу і щось допомогти, а то виявляли повну незацікавленість і навіть ворожість.

Зустрічали німецькі військові відділи і просили транспорту. Їм або відмовляли, або казали, щоб їхали в тій справі до міста, до ортскоманди. Туди вони не дуже спішилися. Знали, що коли звернуться до німецької влади, то їх негайно заберуть до Німеччини на примусову працю. Цей останній вихід залишався їм на випадок, коли вже не буде ніякої іншої надії.

А час ішов. Разом з ним розвивалися й воєнні події. Большевицька навала залила вже всю Західню Україну. День і ніч тягнули дорогами німецькі війська. Їх бомбували американські літаки вдень, а вночі нападали на них партизани. Як українські там, в Карпатах.

Але ні гори, ні ріки вже не ставили перешкод воєнним діям. І жінки сподівалися, що у воєнній замішаннні вдасться їм знайти забраних чоловіків. Переходили скитальці через річку і йшли до лісу шукати своїх. Але далеко не відважувалися заходити в чужі, незнайомі гори, де могла чекати небезпека.

Ночі вже розсвічувались загравами, і глухий грім котився землею.

Місяць стоїть високо на небі. Ніч ясна і тепла, літня ніч. В мирний час люди, а головно молодь, радіють такій ночі. Допізна гомонять пісні по селах, і закохані пари мандрують доріжками-стежками, залитими срібним місячним сяйвом.

Насторожена тиша панує тепер у селі. Інколи скрипнуть двері, якась тінь проховзнеться і зникне в темряві. Хтось стоїть у вікні, в нічних сутінках, і стежить. Загавкає пес, один, другий. Заторохкотить скоростріл. Хтось біжить і падає, виють пси.