Чтение онлайн

Тенар не забула того, про що запитувала у Геда, коли вони лежали біля вогнища під кожухом. Через кілька днів чи місяців — час у цій скутій зимою господі збігав для них дуже приємно і легко — вона знову повернулася до цієї теми.

— Ти так і не розповів мені, — почала вона, — як зміг почути те, про що шепотілися на дорозі ті негідники.

— А я думав, що казав. Я ж зійшов з дороги і причаївся відразу, як почув, що позаду хтось іде.

— Чому?

— Бо був один і знав, що тут бродять якісь ватаги.

— А, ну так... І коли вони тебе минали, Хек саме говорив про Терру?

— По-моєму, він говорив про Дубівці.

— Ну що ж, цілком правдоподібно. Що тут ще скажеш. — Гед знову ліг, розуміючи, що вона йому не довіряє, і зачекав. — 3 чаклунами трапляються такі речі, — додала Тенар.

— Не тільки з чаклунами.

— Можливо.

— Кохана, чи не хочеш ти... зробити так, щоб я став тим, ким був?

— Ні. Зовсім. Навряд чи це було би розумно. Де би ти був зараз, якби надалі залишався магом? — Вони лежали на величезному дубовому ліжку, закутавшись в овечі і пухові ковдри, бо вогнища в кімнаті не було, а мороз цієї ночі подужчав, як завжди після снігопаду. — Та ось що мене цікавить. Чи є ще щось окрім того, що ти називаєш силою? Щось таке, що передує їй? А може, і таке, що сила — лиш один з його виявів? Так, саме так. Оґіон казав колись, що ти, перш ніж отримати бодай якісь знання і чародійські навички, уже тоді був магом. Народжений магом, так він казав. От я собі й подумала: щоб мати силу, потрібно мати вмістилище для неї. Порожнечу, яку необхідно заповнити. І що більша ця порожнеча, то більше сили вона вмістить. І навіть коли сила не з'являлася, зникала чи марнувалася — вона однаково була.

— Ота порожнеча? — перепитав Гед.

— Порожнеча — це якщо одним словом. Та, може, я і помиляюся.

— Може, можливість? — припустив Гед, хитаючи головою. — Щось таке, що може бути... чи стати.

— Гадаю, що там, на тій дорозі, в потрібному місці та у потрібний час ти опинився через те... Ну, тому, що з тобою це буває. Ти не сам туди прийшов. Тебе наче щось вело. Але це була не "сила". Це просто сталося з тобою. Через неї... через порожнечу.

Подумавши хвильку, Гед відповів:

— Ти кажеш майже те, що я ще підлітком почув на Роуку. Нас вчили, що істинна суть магії — робити тільки те, що повинно робитися. А тут ми зайшли трохи далі. Не ти щось робиш, а роблять з тобою...

— Я сама цього до кінця не втямлю. Мені це більше нагадує обставини, що спричиняють правильні вчинки. Хіба не ти прийшов і врятував мені життя? Хіба не ти нахромив на вила Хека? Оце й були вчинки, і не просто вчинки, а саме такі, які мусіли статися.

Гед знову подумав і запитав:

— Тебе часом не цього вчили, коли ти була Жрицею Гробниць?

— Ні, — Тенар легенько потягнулась, дивлячись у темряву. — Арсі стверджували інше: шлях до сили пролягає через жертвоприношення. Коли ти жертвуєш собою та іншими. Така собі оборудка: одне даєш — інше отримуєш. І знаєш, як на мене, тут все чесно. Але моїй душі було тісно: це за те, зуб за зуб, смерть за життя... Над нею ще є свобода. Вона вища за відплату, за спокуту. Свобода — вища за всі оборудки та рівноваги.

— "Доля — це прохід між ними", — тихо мовив Гед.

Цієї ночі Тенар снилося, ніби вона бачить той прохід, про який ідеться у "Створенні Еї". Бачить невеличке віконце, засклене важкою та мутною шибою з нерівними краями, вроблене в західну стіну старенького будинку понад морем. Вікно було зачинене на засув. Тенар хотіла його відчинити, та не могла пригадати потрібного слова чи ключа. То мало бути слово, ключ, якась назва, без яких годі було й думати відчинити те вікно. Вона шукала свою згубу в кімнатах із кам'яними стінами, які все вужчали і тьмяніли, аж поки врешті не отямилась у Гедових обіймах. Він намагався розбудити, заспокоїти її, примовляючи:

— Усе добре, люба моя, все буде добре!

— Я не можу звільнитися, — плакала вона, пригорнувшись до нього.

Гед заспокійливо пестив її волосся.

— Поглянь, — прошепотів він, коли вони лежали поруч.

Зійшов старий місяць. Попри всю холоднечу, Тенар не зачиняла віконниць, і сніг відбивав біле місячне сяйво просто в кімнату, немов заливаючи молоком увесь простір над ними. Вони лежали, і їм здавалося, що стеля — це просто завіса, завіса між ними і безкінечною, сріблястою і непорушною глибочінню.

* * *

Цьогорічна зима на Ґонті видалася напрочуд сніжною і затяжною. Врожай восени зібрали гарний, не бідували ні люди, ні худоба, і всього клопоту було, що сидіти в теплі та їсти назбиране.

Терру вже знала "Створення Еї" від початку до кінця, а в день Сонцестояння розповідала "Зимовий хорал" і "Подвиги юного Короля". Вона уже вміла пекти хрумкі пиріжки, прясти на прядці й робити мило. Їй уже були відомі назви і властивості усіх рослин, не вкритих снігом, і ще багато всячини про трави та слова, якої Гед набрався за своє коротке учнівство в Оґіона і за довгі роки, проведені у Роукській школі. Але він як міг обминав і Руни, і книги Всевідання, що стояли на кам'яній полиці, і не навчив дівчинку жодного слова із мови Створення.

Якось Гед розговорився з Тенар, і вона розповіла, як вчила Терру слова "тоук", та потім занедбала те навчання, бо щось не виходило, а що саме, вона так і не збагнула.

— Я гадала, причина в тому, що, може, я сама ніколи не розмовляла цією мовою і не використовувала її у чарах. А може, я мала би пізнати її від того, хто розмовляє нею від народження.

— Серед людей не знайдеш жодного такого.

— А тим паче — серед жінок.

— Я мав на увазі, що вона рідна тільки для драконів.

— А звідки вони її знають?

Гед не сподівався такого запитання і відповів нескоро. Мабуть, силився пригадати все, що знав про драконів сам і чув від інших.

— Не знаю, — зізнався він нарешті. — Що ми взагалі можемо сказати про них? Що вони навчають одне одного так само, як і люди, як матір дитину, як старший — молодшого? А можливо, вони, як і тварини, чогось навчаються самі, але більшість знань отримують вже від народження? Ніхто не скаже, так це, чи не так. Та як на мене, то і дракони, і мова їхня — це щось одне. Єдине і неподільне.

— Інших мов вони не знають.

Гед кивнув і пояснив:

— Вони нічого не вчаться, бо їхнє знання — це їхнє буття.

Зайшла Терру. В її обов'язки входило слідкувати, щоб у хаті завжди було достатньо палива. Дівчинка виклала дрова в ящик, що стояв у куті під комином, і пішла за новим оберемком.

— Що вона співає?

— Терру?

— Ну, коли залишається сама.

— Нічого. Вона нічого не співає, бо не вміє.

— Ну, може, це не спів, але я чув: "Далі, ніж західна даль..."