Чтение онлайн

— Нічого, — запевнила його Тенар. — Ти ніколи нічого такого не чинив!

— О, так, — погодився Гед. — Уся чоловіча велич замішана на соромі, живиться ним. Відтак козопас Яструб побивався за Архімагом Гедом. І ще пильнував кіз, як пильнував хлопчиськом.

Тенар, слухаючи його, усміхнулась.

— Слань казала, що тобі було років п'ятнадцять, — трохи ніяковіючи, зізналася вона.

— І вона була недалека від істини. Оґіон нарік мене восени, а влітку наступного року я вже відплив на Роук... Ким був той хлопчисько? Порожнечею... Свободою.

— Геде, а ким є Терру?

Гед змовк, і Тенар уже подумала, що він і не збирається відповідати, аж раптом Гед озвався:

— Скажімо краще так: у чому її свобода?

— Але ж наша свобода — це ми?

— Думаю, так.

— Ти зі своєю силою здавався зразком вільної людини. Але яким коштом? Що робило тебе вільним? А я... Мене ліпили, ліпили, наче якусь глину, так, як хотілося служницям Давніх Сил, або чоловікам, які керували службами, обрядами, місцями. Кому це було потрібно, я вже й не знаю. Потім я вирвалась на волю, пішовши з тобою, а тоді — залишившись із Оґіоном. Але ж це була не моя свобода. Вона просто давала мені можливість вибору, і я зробила свій вибір. Я пішла тим шляхом, на якому тебе ліплять як глину, підганяючи під господарство, під господаря, під своїх дітей. Я власноруч зліпила з себе посудину. Мені відомі її обриси, але не глина. Життя крутило мене в танці. Я знаю, що таке танці. Але не знаю, ким є ця танцівниця.

— А вона, — сказав після тривалої паузи Гед, — якщо їй судилось коли-небудь танцювати...

— Її боятимуться, — прошепотіла Тенар.

А потім у кухню зайшла дівчинка, і розмова перекинулась на хлібне тісто, яке підходило в пічному закуті. Вони частенько просиджували добру половину короткого дня за такими розмовами, негучними і довгими, перестрибуючи з п'ятого на десяте, ходячи коло та навколо, складаючи та зшиваючи докупи свої життя словами, в яких були роки, вчинки і думки з різних життів. А потім знову мовчки поверталися до роботи, і кожен мріяв про своє, а дівчинка безмовно сиділа разом з ними. Так минула зима, потім прийшла пора окоту, додавши клопоту та важкої праці. Дні ставали довшими і світлішими, і коли пригріло сонце, то з далеких островів Південних широт, де в сузір'ї Скінчення сяє зірка Гобардон, прилетіли ластівки, провіщаючи своїм щебетанням початок нової ери.

Коли повернуло на весну, в морі, наче ластівки в небі, запанували кораблі. У Вальмуті тільки й мови було про те, що морським піратам непереливки від королівських кораблів. Бо ті, у кого ще вчора кури грошей не клювали, сьогодні залишалися злидарями: у піратів конфісковували і кораблі, і майно — геть усе. Відлуння цих розмов доходило й до сіл. Сам повелитель Хено спорядив три найкращі, найшвидші кораблі під командуванням старого морського вовка і ворожбита на прізвисько Мічений. Це ім'я сповнювало жахом усіх купців від Солеї до Андрадеса. Кораблі Хено мали вийти за Оранею, із засідки вчинити напад на королівські кораблі і пустити їх на дно. Та сталося так, що не вони, а королівський корабель увійшов у Вальмутську гавань, везучи на борту Міченого в кайданах і маючи наказ доставити повелителя Хено в Порт-Ґонт, де його судитимуть як пірата і вбивцю. Хено забарикадувався у своєму кам'яному маєтку, що стояв між пагорбами за Вальмутом. Була вже тепла весняна пора, будинок не опалювався, і цим скористались п'ятеро чи шестеро королівських воїнів. Вони через комин проникли в маєток, і невдовзі Хено в супроводі цілого загону провели вулицями Вальмута та передали до рук правосуддя.

Коли ця звістка досягла Гедових вух, він з любов'ю та гордістю в голосі сказав:

— За що б не взявся наш король, він все робитиме на совість.

Незадовго північним шляхом, що вів у Порт-Ґонт, пройшов і Хек. Його рани загоїлись, і тепер на нього чекав суд королівських виконавців. Коли всіх було засуджено до галер, звістка про вирок неабияк утішила вуха мешканців Серединного Долу. Вони вітали один одного з цією новиною, і Тенар з Терру приймали найщиріші привітання.

Прибували нові кораблі, а з ними — нові королівські посланці. Далеко не всі з них викликали захват міщан і поселенців суворого Ґонту. Були тут законники, які мали перевіряти роботу суддів і стражів порядку, прислухаючись до скарг простолюду, були оцінники і збирачі податків. До місцевої знаті прибували королівські вельможі з пропозицією присягнути на вірність Хавнорській короні. Острів заполонили чарівники, котрих, утім, мало хвилювало те, що коїться, і ще менше тягнуло на розмови з мешканцями Ґонту.

— Здається, вони таки шукають нового Архімага, — сказала Тенар.

— Або зловмисників-чародіїв, — додав Гед. — Із ними досі ще не все гаразд.

Тенар ледь не сказала: "Тоді хай пошукають у посадника Ре-Альбі", але щось змусило її мовчати. "Що ж я хотіла сказати? — думала вона. — Чи говорила я колись Гедові про... Про що? Я стаю забудькуватою. І що ж я хотіла йому сказати? Ага, пригадала! Потрібно полагодити хвіртку, що веде на нижнє пасовище. Поки ще корів не виганяли".

Її думкам завжди було тісно від нескінченних господарських клопотів. "Ти ніколи не думаєш про щось одне", — казав їй Оґіон. Навіть коли Гед почав допомагати їй по господарству, у Тенар не поменшало турбот. Чоловік допомагав їй в усіх домашніх справах — цього Кремінь ніколи не робив. Роботи не бракувало, і часу на розмови зоставалося обмаль. Увечері вони вечеряли за одним столом, лягали в одне ліжко і засинали, а вранці, прокинувшись з першими променями сонця, знову поверталися до роботи, і життя минало у круговерті, неначе колесо водяного млина, що зачерпує повні лопаті і знову спорожняє їх, але замість прозорої води в них були прожиті дні.

— Мамо, привіт.

Біля хвіртки стояв стрункий юнак. Тенар спочатку здалося, що це найстарший син Жайвірки.

— Що тебе сюди принесло, хлопче? — запитала вона.

Знову поглянула на нього, відвівши погляд від курей та гусей, придивилася і скрикнула:

— Іскрику!

Розганяючи птицю, вона кинулася до юнака.

— Ну, ну, — озвався той, — полегше, полегше.

Він дозволив Тенар обняти себе і доторкнутися до обличчя. Зайшовши на кухню, він одразу ж умостився за столом.

— Ти їсти будеш?

— Та можна...

Тенар взялася порядкувати біля вогню.

— Ти зараз на якому кораблі? Все ще на "Чайці"?

— Ні, мій корабель розбився.

Тенар аж руками сплеснула.

— Буря?

— Ні, — він сумно усміхнувся. — Команду розігнали. А судном заволоділи люди короля.

— Але ти... Ти ж не ходив на піратському кораблі...

— Ні.

— Тоді чому ж?..

— Сказали, що в капітана на борту є товари, які їм потрібні, — неохоче пояснив Іскрик.

Він був такий же стрункий, як і раніше, але змужнів на виду. Темно-бронзова засмага, довге пряме волосся, видовжене обличчя, як у Кременя, тільки вужче і гостріше.

— Де тато? — запитав Іскрик.

Тенар застигла нерухомо.

— Ти не заходив до сестри?

— Ні, — відповів він байдужо.

— Кремінь помер три роки тому, — сказала Тенар. — Від паралічу. Просто в полі, на стежці. Його знайшов Ясновод.

Запала тиша. Він не знав, які слова сказати, а може, і не мав тих слів.

Тенар поставила перед Іскриком тарілку. Хлопець накинувся на їжу, тому одразу ж довелося бігти по добавку.

— Відколи ж ти не їв?

Іскрик тільки знизав плечима.

Тенар сіла за стіл навпроти сина. Світло передлітнього сонця лилося у вікно перед столом і падало на мідну решітку вогнища.

Нарешті Іскрик відсунув від себе тарілку.

— І хто тут тепер порядкує на господарстві? — поцікавився він.

— Сину, а тобі що до того? — запитала Тенар, лагідно, але сухо.