Чтение онлайн

І все одно мені так холодно без тебе. У мене мерзнуть пальці, мерзнуть ноги. У мене навіть - ти ж повіриш?
– мерзнуть думки. Хіба може бути щось гірше, ніж мерзнути далеко від тебе? Знаєш, рідний, мені так тебе бракує.

І коли приїдеш ти, мені не треба буде ні записників, ні картинок. Можеш зривати їх зі стіни, якщо хочеш. Лише відкрий, будь ласка, своїм золотим ключиком те місце в моєму серці, звідки по всьому тілу буде струменіти тепло. Бо з мене, взагалі-то, вийшов би некепський папа Карло. Лишень кому потрібен той папа Карло, якщо в нього немає його Буратіно.

Тож, любий Буратіно, давай завершувати цю зимову казку гепіендом і теплом. Не барись і приїжджай додому швидше.

Твоя замерзла дівчинка,

з якої міг би вийти некепський такий папа Карло, знаєш

Пам’ятаєш, мамо, коли я була маленькою, то запитувала тебе, що зі мною буде, коли я виросту. Мені хотілося знати, чи буду я красивою, чи буде в мене дім із сонячною терасою, різнобарвними квітами та великим кудлатим собакою, чи зможу я подорожувати й бачити море частіше, ніж раз на рік, чи я любитиму якогось хлопчика так, як ти любиш тата. Я хотіла знати, чи у мене теж буде донечка, якій я заплітатиму коси й пов’язуватиму на них яскраві бантики.

Ти - пам’ятаєш?
– казала, що вродливою я буду неодмінно, вважала, що в мене добрі очі й тепла усмішка, а це - головна окраса дівчинки й жінки. Найважливіше - не розівчитися усміхатися людям і дивитися на них із любов’ю. Я старалася не розівчитися, мамо. Інколи це було так складно, знаєш. Але я пам’ятала твої слова, що любити ніколи не буває просто. Утім, воно того варто. І так воно й було.

Ти кажеш, що моя тепла усмішка й добрі очі залишилися зі мною, і я знову хочу стати маленькою дівчинкою, вмоститися тобі на колінах і розпитувати тебе, що зі мною буде, коли я виросту.

Коли я була маленькою, ти казала, що світ завжди відкритий для нас. І навіть якщо у мене не буде моря й високих гір, то будуть озера та пагорби. Ти казала, щоб я ніколи не звикала до краси так, щоби перестати нею дивуватися. Ти казала, щоб я частіше ходила пішки туди, де немає асфальтованих доріг і де росте багато дерев.

А ще ти казала, що колись у моєму серці поселиться щось, схоже на метелика: дуже красиве, тендітне й крихке. І просила мене зберегти його, хоч чого б це вартувало. Скажи, мамо, ти ж мала на увазі те, що я зараз відчуваю?

Мій метелик поселився в серці, коли я зустріла Його.

Знаєш, у нього такий мужній голос. Трохи обвітрений, але впевнений і дуже спокійний. Коли він говорить, я заплющую очі й згадую, як любила маленькою прийти до моря, згорнутися калачиком на теплому піску, заплющити очі та слухати. Його голос нагадує мені шум морських хвиль.

Він дуже красивий - у нього добрі очі й тепла усмішка. Він любить ходити далекими стежками там, де багато доріг і немає машин. Він не схожий на велетня, але коло нього так невимовно затишно, неначе він собою може затулити всі вітри світу.

Знаєш, мамо, у нього хороший смак на музику та шарфики. Він заварює каву з молоком і усміхається частіше, ніж не усміхається. У нього такий самий розмір ніг, як у тата, тож коли він прийде до нас у гості, то зможе взути татові капці.

Мамо, коли я була маленькою, ти завжди казала, що я закохаюся в хорошого хлопця, - але чи знала ти, що він буде найкращим?

Із великих вікон кафе на сіру, туманну, вогку вулицю стреміло тепле світло. Ще декілька хвилин - і табличка на дверях зміниться на «Відчинено». Софія вирішила трохи прогулятися, щоби не стовбичити коло закладу, переминаючись із ноги на ногу. Глянула на годинник: за чверть восьма. У не якось складно було повірити, адже сьогодні жінка прокинулася нечувано рано, і тепер їй здавалося, що вже мав би бути принаймні обід, аж ніяк не сніданок, який, до речі, ще й не розпочався.

А тим часом сонні перехожі сновигали вулицею в обидва боки: хтось поспішав, а хтось плентався непевним кроком, неначе не міг зважитися, чи варто йти вперед, чи мудріше було б повернутися додому й сховати носа під теплою периною.

Офіціант у довгому фартуху відчинив двері й перевернув табличку другим боком. Софія пришвидшила крок і за кілька митей опинилася в затишному кафе, де пахло свіжозмеленою кавою, мигдалевим печивом і ваніллю. Вона пройшла в глиб зали, скинула з себе вологе віл вранішньої мряки пальто, розкутала шарф, стягнула плетені рукавички з одним пальчиком і вмостилася на м’якому дивані - прямо під лампою із солом’яним абажуром. Її подруга, Інна, ніколи не приходила вчасно в таку рань. Тому жінка замовила какао з імбирним пряником і розгорнула на колінах книжку.

– Привіт, матушко!
– вродлива дівчина з усмішкою від вуха до вуха і розпашілими від швидкої ходи шоками з гуркотом опустилася у крісло навпроти Софії.
– І хто це тут із самісінького ранку книжки студіює?

– Іннусю, ти на диво вчасно сьогодні! Щось у лісі?…

– Про ліс не знаю, не заходила, мені, ти знаєш, далеко. Але нагоду довше потеревенити з новоспеченою матушкою мені втрачати ну ніяк не хотілося!

Офіціант підійшов знову, мило усміхаючись, і дівчата замовили сніданок. Із колонок линула спокійна тиха музика. Зала потроху почала заповнюватися ранніми відвідувачами. Натовп за вікном ставав густішим і рухався вже швидше й упевненіше. Мабуть, ті перехожі, які ніяк не могли визначитися, що їм робити, вже знайшли своє місце під сонцем - чи то пак під сірим, затягнутим важкими хмарами, небом.

– Ну, то як воно? Узагалі, я досі не можу повірити, що ти на це зважилася. Якось ніколи не уявляла тебе в образі релігійної фанатички, тим паче в ролі е-е-е… - бачиш, мені навіть вимовити це складно!
– дружини священнослужителя. Це ж… Це ж навіть гірше, ніж життя за шаблоном «церква-кухня-діти». Чи ні?

Софія засміялася й потяглася за ножем, щоби намастити на тост масла й умостити туди шматок сиру з базиліком.

– Ну як тобі сказати… Я не знаю, що гірше, а що краще - об’єктивно. Мені особисто добре. І якось геть не страшно, не знаю. Може, вся суть у стереотипах…

– Ну які стереотипи, Софійко. Я боюся про це думати - але й не думати не можу. Тобі ж оце треба бути такою зразковою пані, не показати зайвого сантиметра стрункої ніжки, не засміятися, коли розповідають приперчений анекдот, не піти на джем-сейшн після концерту, бо там усі бухають і не бачать, кого цілують за димовою завісою, і зовсім не годиться, щоби друг тебе о пів на третю носі привозив звідти додому на машині! Але й твій коханий із тобою туди точно не піде, бо він вічно зайнятий своєю паствою та семінарією!