Теплі історії до кави
Шрифт:
За сусіднім столиком з’явився чоловік у бездоганно накрохмаленій сорочці, рівно пов’язаній краватці та з гострими, як меч стрілками на штанях. Інна закотила очі під лоба й важко зітхнула Дівчина була твердо переконана, що педанти та ханжі колись начисто витруть усесвіт своєю стирачкою, намагаючись виправити всі його шорсткості й неточності. Водночас вона притишила голос і прихилилася ближче до подруги:
– Чесно кажучи, мені страшно, що подумають твої «підопічні», коли раптом побачать, що ти їси й теревениш зі своєю не дуже правильною подругою в чужому місті замість того, щоби смажити бекон і яєчню своєму високодуховному чоловікові на власній кухні з рожевими фіранками в квіточки.
– Дарма ти так і про паству, і про мого коханого, і про вечірки, - знову засміялася Софія.
– Ну й фіранки в мене цілком пристойні, тож не треба їх отут насильно в рожеві квіточки розфарбовувати.
– Ну добре, переборщила, згустила фарби. Але ж!…
– Давай почнемо з кінця, а то я забула хронологічний порядок жахіть, які розгорталися в намальованій тобою картині. З тебе тобто. Узагалі-то, Ісус полюбляв смачно поїсти з митниками й блудницями. Щоправда, навряд чи Він снідав із фарисеями - і я не збираюся, від цього страшенно псується апетит.
Накрохмалений дядечко скоса подивився на дівчат - і вони пирснули від сміху.
– Як тобі не соромно!
– жартома посварила подругу Інна.
– От бачиш, ніхто мені не забороняє сміятися, - підморгнула їй Софія.
– Ну це я до того, що, хоч ти й не блудниця і в податковій не працюєш, мені дуже приємно з тобою розділити сніданок, тим паче в місті, де я без тебе почувалася б геть самотньо. А коханий тим часом сам собі посмажить грінки - якби ти лишень знала, як він смачно смажить грінки! З італійськими травами й часничком Пальчики оближеш!
– Він що, замість сповідей рецепти від прихожанок вислуховує?
– Щодо сповідей, я недуже в курсі, але прихожанки намагаються навчити мене, міську білоручку, готувати смачні страви. Вони так переймаються тим, щоби ми часом не померли з голоду, що зворушують нас до сліз. Учора сусідка спекла маковий струдель і принесла мені перед від’їздом…
– І прийшла без запрошення, звісно. А якби ти не хотіла її бачити? Чи в тебе такого не буває? Ох уже ті люди зі своєю турботливістю!
До зали зайшли декілька галасливих студенток і почали моститися на диванчиках, шарудіти паперами й зі збентеженням ув очах переказувати останні «академічні» новини, які сорока на хвості принесла.
– Іннусько, новий контекст міняє звичні правила. От ти приходиш сюди, готова заплатити свої кревні, і цілком спокійно ставишся до того, що офіціант може підбігти в будь-яку мить і поцікавитися ,чи в тебе все гаразд і чи не потрібно тобі чогось принести. Ти ж не образишся на нього за це?
– Ну що ти порівнюєш, - насупила губи Інна.
– Ти ж сусідам не платиш за те, щоби вони бігали до тебе на кухню й перевіряли, чи не порожній у тебе холодильник. У маленьких містечках, де є отака от спільнота - об’єднана церквою чи будь-якими іншими гуртовими інтересами, - інша валюта. І турбота там - цілком звичне явище.
– І ти не знуджуєшся з усіма цими людьми, з їхніми турботами? Мені би бракувало особистого простору, чесно. Це ж задихнутися можна!
У Софії задзвонив телефон. Вона глянула на екран і щасливо усміхнулася - коханий чоловік турбувався, як вона доїхала, чи не замерзла, не втомилася, виспалася в потязі. Цікавився, як їй смакувала вранішня кава. Розповідав, що собака звечора дерся в двері спальні, бо до смерті перелякався звуків феєрверків і петард, якими розважалися десь на іншому краю містечка. Казав, що пересмажив сьогодні грінки, бо подзвонив котрийсь із семінаристів і попросив краще розтлумачити йому одне питання - до екзамену залишалося кілька годин, значить, усе чесно.
Інна тим часом нашвидкуруч перевіряла пошту зі свого телефону й високо здіймала брови та грайливо кривила губи, коли подруга навпроти белькотіла якусь надмірно зворушливу дурницю.
Офіціант прибрав спорожнілі тарілки й горнятка й поклав перед дівчатами по прянику, весело усміхнувшись.
– Для покращення настрою в дощову погоду, - пояснив він і повернувся на кухню.
Софія тим часом попрощалася з коханим і взяла подругу за руку.
– Знаєш, сонечко, насправді турбота й тепло зараз важать значно більше, ніж будь-що інше. Люди звикають само ідентифікуватися через якісь речі, фірми, які їх виготовляють, марки машин і моделі комп’ютерів. Ділять суспільство на «своїх» і «чужих» за книжковими вподобаннями чи музичними смаками. Чимало християн уперто відмовляються брататися з представниками інших гілок того ж таки християнства через якісь дрібні розбіжності в доктринах. Носяться зі своїми довгими одежами й табличками на грудях, як ті фарисеї, - і це, я вже тобі казала, страшенно псує апетит!
– Ой-ой, ти вже від чоловіка навчилася чигати проповіді, чи як?
– засміялася Інна й міцніше стиснула руку подруги, не бажаючи відпускати. – Я скучили за тобою. Ти завжди копала вглиб, поки я порпалася у верхньому шарі. Але я досі не зрозуміла, що ти хотіла сказати, ну от ніскілечки!
– Я просто хотіли сказати, що це все нагадує слона, який рикнув від того, що на нього впав листок. Так у нашому містечку говорять бабці. Люди роздувають великі бульки й ходять коло них, як коло розбитого яйця. А головне залишається поза фокусом. Для мене головне не релігія а Бог, Який стоїть у її центрі. Не нова роль, як ти то називаєш, матушки, а кохання до чоловіка, який от щойно спалив грінки і тим не менше залишається моїм ідеалом. Не статуси - вони трактуються по-різному, залежно від того, хто про них говорить, - а люди…
– О-о-о, ти таки безнадійна оптимістка, Софійко!
– вигукнула Інна, знову позірно закотивши очі.
– А хоч за чимось ти жалкуєш, хоч щось є у твоєму новому житті погане? Ну не буває, щоби все аж так добре, - принаймні, я в це аж ніяк не вірю.
– Звісно, жалкую. За тобою, за Орисею, за дівчатами, за роботою, за вранішнім шумом великого міста. Але найбільше - за такими от кав'ярнями, котрі відчиняються о восьмій ранку. Де грає хороша музика, де смачна - не розчинна - кава. Де затишно й тепло. І де можна, ні про що не думаючи, читати книжку. Або думаючи - розмовляти з подругою і тримати її за руку. У нашому містечку нічого такого немає.
– О, бачиш, я так і знала, що десь тут має бути підступ!
За вікном почав сипати сніг. Перехожі пришвидшили крок, хтось витягнув яскраву парасолю, хтось підняв комір. Маленька дівчинка з рудими кісками задерла голову догори й почала ловити сніжинки язиком. Софія усміхнулася й потяглася за шарфом.
– Але якщо моя сусідка, крім макового струдля, зробить мені ще розчинну каву, я буду щаслива й вип'ю її, навіть не покрутивши носом, - підморгнула вона подрузі.