Чтение онлайн

— Ну, ви самі розумієте, що це лише питання часу, своєрідне змагання — хто приїде перший. Коли ваші друзі встигнуть раніше — ви врятовані; коли ж кардиналові прибічники випередять їх — ви загинули.

— О так, так, загинула безповоротно! Що ж мені робити. Що робити?

— Власне, є один засіб, дуже простий і природний…

— Який?

— Чекати, затаївшись десь недалечко, щоб з'ясувати, хто ті люди, які приїдуть по вас.

— Та де ж чекати?

— О-о, це легко вирішити! Я сама переховуватимусь за кілька льє звідси, чекаючи братового повернення. Коли хочете, я заберу вас з собою, ми сховаємось і чекатимемо разом.

— Але мені не дозволять вийти звідси, я тут майже як полонянка.

— Всі певні, що я маю виїхати за наказом кардинала, тож ніхто не подумає, що ви з власної волі вирішили супроводити мене.

— І що з того?

— А те, що карета під'їде до дверей, ви попрощаєтеся зі мною і станете на приступку, щоб востаннє обняти мене. Лакей мого брата, заздалегідь попереджений про все, дасть знак поштареві, й ми помчимо навскач.

— А Д'Артаньян? Що, коли приїде Д'Артаньян?

— Хіба ми не дізнаємося про це?

— В. який спосіб?

— Немає нічого простішого. Ми вирядимо до Бетюна лакея мого брата, якому, повторюю, цілком можна довіритись, він перевдягнеться й оселиться десь навпроти монастиря. Якщо це будуть кардиналові посланці, він не рушить з місця, якщо ж приїдуть Д'Артаньян та його друзі, він приведе їх до нас.

— А хіба він їх знає?

— Безперечно: адже він не раз бачив їх у мене в домі.

— Так, так, ви маєте слушність. Авжеж, усе складається на краще! Тільки не треба їхати надто далеко звідси.

— Щонайбільше за сім-вісім льє. Ми оселимось десь поблизу кордону й при першій же тривозі покинемо Францію.

— А що робити до того?

— Чекати.

— А як вони приїдуть?

— Карета мого брата прибуде раніше.

— А якщо мене не буде поруч, коли вас забиратимуть? Скажімо, я обідатиму або вечерятиму.

— Зробіть одну річ. — Яку?

— Попросіть у нашої доброї абатиси дозволу обідати й вечеряти разом зі мною, щоб нам якомога менше розлучатись одна з одною.

— А чи дозволить вона?

— Чом би й ні?

— О, це чудово! Ми весь час будемо разом!

— Ідіть і домовтеся з нею про все. Мене болить голова, я трохи погуляю в саду.

— Де я вас знайду?

— Тут, за годину!

— Тут, за годину! О, ви така прихильна до мене; дякую вам.

— Як же мені не бути прихильною до вас? Та коли б навіть ви не були такою гарною й чарівною, хіба ви не подруга одного з моїх найкращих друзів!

— Любий Д'Артаньян! О, як він дякуватиме вам за все!

— Сподіваюсь. Ну, про все домовлено; ходімо вниз.

— Ви йдете до саду?

— Так.

— Пройдіть оцим коридором і спустіться по маленьких сходах. Вони виведуть вас просто в сад.

— Чудово! Дякую вам.

Жінки привітно всміхнулись одна до одної й розійшлися в різні боки.

Міледі казала правду: ЇЇ таки боліла голова. Непевні заміри хаотично юрмились у мозку. Їй треба було залишитись на самоті, щоб зібратися з думками. Вона непевно уявляла собі майбутнє; але їй досить було трохи тиші й спокою, щоб з уривків думок і неясних бажань скласти чіткий план дій.

Передусім вона мала якнайшвидше викрасти пані Бонасьє, сховати її в надійному місці і, в разі необхідності, тримати там заложницею.

Міледі вже почала сумніватися в наслідках цієї відчайдушної боротьби, в яку її вороги вкладали стільки ж наполегливості, скільки вона жорстокості.

До того ж, міледі відчувала — як дехто відчуває наближення грози, — що розв'язка ось-ось настане й що вона неминуче буде жахливою.

Найголовніше, як ми вже сказали, для міледі було викрасти пані Бонасьє. Адже Д'Артаньян палко кохає пані Бонасьє; життя коханої жінки становить для нього цінність куди більшу, ніж власне.

На випадок, якби міледі спіткала невдача, то, маючи пані Бонасьє заложницею, вона вступила б у переговори і, безперечно, домоглася б необхідних поступок.

Отже, ця справа була залагоджена. Пані Бонасьє без жодних сумнівів піде за нею. А коли вони дістануться до Армантьєра, міледі переконає її, що Д'Артаньян так і не приїхав до Бетюна. Через два тижні повернеться Рошфор. За ці півмісяця міледі вирішить, як помститися чотирьом друзям. Нудитися їй, хвалити Бога, не доведеться: чи може бути щось приємніше для такої жінки, ніж оддаватись на дозвіллі солодким думкам про омріяну помсту!

Отак міркуючи, міледі водночас придивлялася до саду, щоб краще запам'ятати його розташування. Вона діяла, мов досвідчений полководець, який, думаючи про перемогу, не забуває й про можливу поразку, а тому передбачає все, щоб бути готовим і до наступу, і до відступу.

За годину міледі почула, як хтось кличе її ласкавим голосом. Це була пані Бонасьє. Добра абатиса, звичайно, пристала на всі її прохання, і вже сьогодні на молодих жінок чекала спільна вечеря.

Вийшовши на подвір'я, вони почули, як до воріт під'їхала карета.

Міледі прислухалась.

— Чуєте? — спитала вона.

— Так, це стукіт карети.

— Тієї самої, яку послав мій брат.

— О Боже!

— Та годі вам, будьте сміливіші!.

Міледі не помилилась: біля воріт пролунав дзвоник.

— Ідіть до себе в кімнату, — мовила міледі до пані Бонасьє. — Ви, певно, маєте якість коштовності, що їх вам хотілося б забрати з собою.

— Я маю його листи, — відповіла пані Бонасьє.

— Ну, то заберіть їх і приходьте до мене. Ми швиденько повечеряємо. Можливо, доведеться їхати всю ніч; треба набратися сил.