Чтение онлайн

Атос звернув на вулицю, яку показав йому перехожий, але, діставшись до перехрестя, знову зупинився, не знаючи, кудою податися далі. Він став чекати, сподіваючись, що зустріне ще кого-небудь. І справді, за кілька хвилин неподалік з'явився нічний сторож. Атос звернувся до нього з тим самим запитанням, що й до недавнього перехожого; сторож так само злякався, теж не схотів іти з мушкетером і тільки показав рукою напрям.

Атос пішов уперед і незабаром дістався до околиці, протилежної тій, через яку він та його товариші ввійшли до міста. Тут він знову безпорадно спинився.

На щастя, до Атоса підійшов якийсь жебрак і попросив милостиню. Мушкетер запропонував жебракові екю за те, щоб той довів його туди, куди Атосові було треба. Жебрак теж був спершу завагався, але, побачивши срібну монету, що блищала в темряві, наважився і зголосився провести Атоса.

Дійшовши до рогу якоїсь вулиці, жебрак показав Атосові на невеличкий будиночок, що стояв удалині окремо від інших, самотній і сумний. Атос рушив до нього, а жебрак, діставши свій екю, щодуху кинувся тікати.

Тільки обійшовши будиночок з усіх боків, Атос знайшов двері, що були майже непомітні на тлі стіни, вкритої червонястою фарбою. Жоден промінь світла не пробивався крізь щілини віконниць, жоден звук не свідчив про те, що тут хтось мешкає. Будиночок був похмурий і німий, як могила.

Атос тричі постукав. Ніхто не відповів. Проте за третім разом зсередини долинув шум кроків, що наближалися. Нарешті двері прочинились, і на порозі став високий чоловік з блідим обличчям, чорним волоссям і такою ж чорною бородою.

Атос тихо сказав кілька слів, після чого хазяїн знаком запросив мушкетера зайти. Мушкетер одразу ж скористався з запрошення, і двері за ним зачинилися.

Незнайомець, якого Атос так довго шукав і з такими труднощами нарешті знайшов, увів свого гостя до майстерні, де він перед тим з'єднував дротом торохкітливі кістки людського скелета. Весь кістяк був уже зібраний: тільки череп лежав окремо на столі.

Всі речі, розкладені та розвішані по кімнаті, свідчили, що її хазяїн цікавиться природничими науками. Тут були змії в скляних банках з прикріпленими до них ярликами, де вказувалась назва кожної породи. Висушені ящірки виблискували, наче смарагди, оправлені у великі рами чорного дерева. Нарешті, скрізь висіли жмути і в'язки пахучого сушеного зілля, безперечно, наділеного властивостями, невідомими звичайним людям.

Людей у кімнаті не було — ні домочадців, ні слуг; високий чорнявий чоловік жив сам.

Атос обвів незворушним і байдужим поглядом усі ці дивні речі, почекав, поки хазяїн запропонує йому стілець, і сів.

Потім він розповів про причину свого приходу й про послугу, якої чекав од хазяїна. Та ледве встиг Атос докінчити фразу, як хазяїн, що й досі стояв перед мушкетером, з жахом відсахнувся від гостя й навідріз одмовився виконати його прохання. Тоді мушкетер вийняв з кишені папірець, на якому були написані два рядки тексту, скріплені підписом та печаткою, й показав його незнайомцеві. Прочитавши ці два рядки, побачивши підпис і впізнавши печатку, той одразу ж вклонився на знак того, що більше не має заперечень і що ладен виконати все, чого від нього вимагають.

Атосові нічого більше й не треба було. Він підвівся, попрощався, вийшов з кімнати, подався назад тією ж дорогою, якою прийшов, дістався до корчми й зачинився у себе в кімнаті.

На світанку до нього прийшов Д'Артаньян і спитав, що слід робити.

— Чекати, — відповів Атос.

За кілька хвилин абатиса монастиря сповістила мушкетерів, що похорон відбудеться опівдні. Що ж до отруйниці, то про неї не було ніяких відомостей; вважали тільки, що вона втекла через сад, де на піску впізнали її сліди, які вели до зачиненої хвіртки; ключа від неї так і не знайшли.

Призначеної години лорд Вінтер і четверо друзів прибули до монастиря; там дзвонили в усі дзвони, двері каплиці були відчинені, але грати криласа замкнені. Посеред криласа стояла труна з тілом жертви, прибраним в одяг послушниці. З обох боків криласа, за ґратами, куди можна було потрапити тільки з боку монастиря, стояли всі кармелітки, які слухали заупокійну службу й співали разом із священиками. Проте вони не бачили мирян, і миряни їх теж не бачили.

Коли Д'Артаньян підійшов до дверей каплиці, мужність знову зрадила його. Він озирнувся, шукаючи очима Атоса, але той десь зник.

Вірний своїй клятві помститися, Атос попросив, щоб йому показали сад. Простуючи по піщаній стежці, на якій видно було ледь помітні відбитки ніг цієї жінки, яка залишала за собою кривавий слід скрізь, де тільки з'являлась, він підійшов до хвіртки, наказав відімкнути її й подався в гай.

Тут усі його припущення підтвердились: дорога, куди звернула карета, огинала гай. Якийсь час Атос ішов цією дорогою, втупивши погляд у землю. Де-не-де на землі червоніли краплини крові, які свідчили про те, що або вершник, який супроводив карету, або один з коней був поранений. Десь за три чверті льє від монастиря, кроків за п'ятдесят од села Фестюбер, червоніла більша пляма; земля навколо була витоптана кінськими копитами. Між лісом і цим місцем, яке викривало злочинців, поряд із зритою кіньми землею, видніли ті самі сліди, що і в саду.

Тут карета зупинялася.

Тут міледі вийшла з лісу й сіла в карету.

Задоволений своїм відкриттям, що підтверджувало всі його здогади, Атос поспішив назад до корчми й застав там Планше, який нетерпляче чекав на нього.

Все сталося так, як і передбачав Атос.

Прямуючи по тій самій дорозі, Планше теж помітив плями крові й знайшов місце, де зупинялися коні. Але звідти Атос пішов назад, а Планше рушив далі — аж до Фестюбера. Там, сидячи в шинку за пляшкою вина, він, навіть нікого не розпитуючи, дізнався, що напередодні, о пів на дев'яту вечора, якийсь поранений добродій, що супроводжував даму, яка їхала в поштовій кареті, змушений був зупинитись, не в силі подорожувати далі. Рану незнайомця вони пояснювали нападом грабіжників, котрі начебто зупинили карету в лісі. Поранений лишився в селі, а дама перемінила коней і рушила далі.

Планше став розпитувати про поштаря і знайшов його. Той сказав, що довіз даму до Фромеля, а з Фромеля вона поїхала до Армантьєра.

Планше подався навпростець польовою стежкою і о сьомій годині ранку ввійшов у Армантьєр.

Там був тільки один заїзд при поштовій станції. Планше прикинувся лакеєм, що шукає вигідного місця. Не поговоривши й десяти хвилин зі слугами заїзду, він уже знав, що якась дама — сама, без супроводу — приїхала напередодні об одинадцятій годині вечора, зайняла кімнату, звеліла покликати до себе хазяїна й сказала, що хотіла б певний час пожити в околицях Армантьєра.