Чтение онлайн

Час од часу широка блискавка осявала крайнебо, зміїлась над купами дерев і, наче страхітливий ятаган [249] , розколювала навпіл небо і воду. В задушливому повітрі не відчувалося жодного повіву вітерцю. Мертва тиша гнітила всю природу, земля була волога та слизька після недавнього дощу, а свіжі трави пахли сильніше, ніж звичайно.

Двоє слуг вели міледі, тримаючи її за руки. Кат ішов слідом за ними, а лорд Вінтер, Д'Артаньян, Атос, Портос і Араміс простували за катом.

Планше і Базен ішли останніми.

Слуги повели міледі на берег річки; її уста мовчали, але очі промовляли з властивою їм виразністю, благаючи кожного, до кого вона по черзі їх звертала.

Скориставшися з того, що вона опинилась на кілька кроків попереду всіх, міледі сказала слугам:

— Обіцяю по тисячі пістолів кожному, якщо ви допоможете мені втекти. Та коли ви наважитесь віддати мене до рук ваших панів, то знайте: я маю поблизу месників, які змусять вас дорого заплатити за мою смерть.

Грімо вагався. Мушкетон тремтів усім тілом. Почувши голос міледі, Атос підбігдо слуг; лорд Вінтер зробив те ж саме.

— Заберіть цих слуг, — сказав Атос, — вона говорила з ними; їм уже не можна довіряти.

Покликали Планше та Базена, які замінили Грімо та Мушкетона. Коли всі дісталися берега, кат підійшов до міледі і зв'язав їй руки та ноги.

Втративши останнє самовладання, вона закричала:

— Боягузи, негідні вбивці, ви вдесятьох хочете вбити одну жінку! Але стережіться, бо якщо мені не прийдуть на допомогу зараз, то за мене помстяться в майбутньому!

— Ви не жінка, — холодно відповів Атос, — ви навіть не людина — ви демон, який вирвався з пекла і якого ми примусимо повернутися туди знову.

— О доброчесні панове! — вигукнула міледі. — То знайте ж: той, хто торкнеться волосинки на моїй голові, теж стане вбивцею.

— Кат може вбивати й не бути при цьому вбивцею, пані, — відповів чоловік у червоному плащі, взявшись за свій широкий меч. — Він — останній суддя, тільки й того. Nachrichter [250] , як кажуть наші сусіди німці.

Промовляючи ці слова, він продовжував зв'язувати її. Міледі нестямно закричала; крик цей химерно відлунив у нічній тиші й загубився далеко за лісом.

— Коли я винна, коли я вчинила злочини, в яких ви мене звинувачуєте, — сказала міледі, — то відведіть мене до суду! Бо ви — ніякі не судді й не маєте права мене судити.

— Я пропонував вам Тайберн, — відповів лорд Вінтер. — Чому ви не схотіли поїхати туди?

— Бо я не хочу вмирати! — вигукнула міледі, намагаючись вирватися з рук ката. — Бо я надто молода, щоб померти!

— Жінка, яку ви отруїли в Бетюні, була ще молодша за вас, добродійко, і все-таки вона померла, — сказав Д'Артаньян.

— Я піду в монастир, я стану черницею, — благала міледі.

— Ви вже були в монастирі, — відповів кат, — і втекли звідти, щоб занапастити мого брата.

Міледі несамовито зойкнула і впала навколішки. Кат ухопив її попідруки, щоб віднести до човна.

— О Боже мій! — вигукнула вона. — Боже мій! Невже ви хочете втопити мене?

В цих криках вчувався такий розпач, що Д'Артаньян, який досі був найзапеклішим переслідувачем міледі, одійшов убік і сів на колоду, схиливши голову й затуливши долонями вуха. Та, незважаючи на це, він усе-таки чув її голосіння й погрози.

Д'Артаньян був наймолодший з усіх; серце його нарешті не витримало.

— О! Я не можу бачити це страхітливе видовище! Я не можу дозволити, щоб ця жінка померла такою смертю! — вигукнув він.

Міледі почула його слова, і в неї сяйнув промінець надії.

— Д'Артаньяне! Д'Артаньяне! — скрикнула вона. — Згадай, що я кохала тебе!

Юнак підвівся і ступив крок до неї. Але Атос вихопив шпагу й заступив йому дорогу.

— Якщо ви зробите ще один крок, Д'Артаньяне, — сказав він, — ми схрестимо з вами шпаги.

Д'Артаньян упав на коліна й став читати молитву.

— Ну, кате, — мовив Атос, — роби свою справу.

— З охотою, ваша світлосте, — відповів кат, — бо я ревний католик і вважаю виконання мого обов'язку щодо цієї жінки за справедливість.

— Гаразд!

Атос підійшов до міледі.

— Я прощаю вам, — сказав він, — усе зло, яке ви мені вчинили; я прощаю вам моє розбите життя, мою втрачену честь, моє скривджене кохання й муки душі, яку ви навіки занапастили зневірою. Помріть із миром.

Потім до неї підійшов лорд Вінтер.

— Я прошаю вам, — сказав він, — отруєння мого брата й убивство його світлості лорда Бекінгема; я прощаю вам смерть бідолашного Фелтона, я прощаю вам зазіхання на моє життя. Помріть із миром.

— А я, пані, — сказав Д'Артаньян, — прошу пробачити мені за те, що не гідним шляхетної людини обманом викликав ваш гнів; натомість я прощаю вам убивство моєї нещасної коханої та вашу жорстоку помсту; прощаю і оплакую вашу долю. Помріть із миром.

— І am lost [251] . — прошепотіла по-англійськи міледі. — І must die [252] ! По тому вона підвелась і глянула довкола пронизливим палаючим поглядом.

Вона нічого не побачила.

Вона прислухалась, але нічого не почула.

Її оточували тільки вороги.

— Де я помру? — спитала вона.

— На тому березі, — відповів кат.

Він посадив її в човен і вже збирався відштовхнути його від берега, коли Атос простяг йому гаманець із золотом.