Чтение онлайн

І, вірний своєму слову, він вибіг з кімнати.

В коридорі Бекінгем побачив пані Бонасьє. Непомітно й благополучно вона вивела герцога з Лувру.

Як можна було помітити, до всього, що діялося, була причетна людина, що нею, незважаючи на її скрутне становище, ми тим часом мало-таки цікавились. Це був пан Бонасьє, шановна жертва політичних і любовних інтриг, які в ті часи рицарських подвигів і легковажних пригод досить щільно перепліталися між собою.

На щастя — пам'ятає про це читач чи не пам'ятає, але, повторюємо, на щастя, — ми пообіцяли не забувати про нашого галантерейника.

Арештувавши пана Бонасьє, поліцейські відвезли його просто до Бастилії, де, вкрай переляканого, провели перед взводом солдатів, які саме заряджали мушкети.

Опинившись у похмурому підземеллі, Бонасьє був зовсім приголомшений найбрутальнішою лайкою і якнайсуворішим обходженням своїх конвоїрів. Поліцейські збагнули, що мають справу не з дворянином, тож і повелися з ним, як з останнім бідняком.

Тільки за півгодини з'явився секретар суду, котрий, поклавши край фізичним, але ніяк не моральним мукам пана Бонасьє, наказав одвести його до кімнати для допиту. Здебільшого в'язнів допитували в камерах, але з паном Бонасьє вирішили не панькатися.

Двоє наглядачів схопили галантерейника, провели його подвір'ям, завели в коридор, де стояло троє вартових, відімкнули якісь двері й увіпхнули до кімнати з низькою стелею, умебльованої тільки столом та стільцем. Біля столу сидів комісар і щось старанно писав.

Наглядачі підвели в'язня до столу і, на знак комісара, відійшли до дверей, звідки не можна було почути, про що йтиме мова.

Нарешті комісар підвів голову від паперів і глянув на арештованого. Це був набурмосений чоловічок із дзьобатим носом, гострими жовтими вилицями, допитливим і пронизливим поглядом малесеньких очиць та обличчям, у якому було щось від куниці й від лиса водночас. Його голова на довгій і рухливій шиї, яка стирчала з коміра широкої чорної мантії, похитувалась, наче в черепахи, що висунула її з-під свого панцира.

Для початку комісар спитав у Бонасьє його ім'я, прізвище, вік, фах та адресу.

Обвинувачений відповів, що звуть його Жак-Мішель Бонасьє, що йому минув п'ятдесят один рік, що він колишній власник галантерейної крамнички і мешкає на вулиці Могильників у будинку номер одинадцять.

Тоді комісар заходився докладно пояснювати, яка небезпека може загрожувати звичайному городянинові, коли той насмілиться втрутитись у високу політику.

Потім комісар так само докладно розповів про могутність і силу пана кардинала — цього неперевершеного політика, переможця міністрів минулих і взірця для міністрів майбутніх, — силі та могутності якого ніхто не спроможний протистояти безкарно.

Закінчивши цю частину промови, комісар втупив свої яструбині очі в бідолашного Бонасьє й запропонував йому подумати про серйозність становища.

Міркування галантерейника не відзначалися складністю: він кляв ту хвилину, коли панові де Ля Порту спало на думку одружити його зі своєю хрещеницею, а особливо, коли ця хрещениця стала на службу до королеви.

Глибокий егоїзм і нелюдська скнарість, що складали основу вдачі пана Бонасьє, сполучались у нього з надзвичайним боягузтвом. Кохання, яке він відчував до своєї молодої дружини, було почуттям другорядним і, отже, не могло перебороти ці первинні інстинкти.

Бонасьє довго обмірковував те, що сказав йому слідчий.

— Повірте, пане комісаре, — обізвався він нарешті, — я більше за будь-кого знаю й ціную заслуги його незрівнянного високопреосвященства, який робить нам честь керувати нами.

— Справді? — недовірливо спитав комісар. — Але коли це так, то яким побитом ви потрапили до Бастилії?

— Як, або, точніше, чому я сюди потрапив, — зауважив пан Бонасьє, — не можу вам пояснити, бо мені це й самому невідомо. Але єдине певне — не за вчинки, що могли б не сподобатися панові кардиналу.

— Але ж ви вчинили якийсь злочин, якщо вас звинувачено в державній зраді.

— В державній зраді! — з жахом вигукнув Бонасьє. — В державній зраді! Бідолашного галантерейника, котрий щиро ненавидить усіх гугенотів та іспанців, звинувачують у державній зраді?! Добродію, це просто неймовірно!

— Пане Бонасьє, — мовив комісар, глянувши на нього пронизливим поглядом своїх маленьких очиць, які, здавалося, читали найпотаємніші думки, — пане Бонасьє, у вас є дружина?

— Так, добродію, — відповів галантерейник, затремтівши від передчуття, що саме тут його можна заплутати. — Тобто, в мене була дружина.

— Як? У вас була дружина? І куди ж вона поділася, цікаво знати?

— В мене її викрали, добродію.

— Викрали? — перепитав комісар. — Он воно як!

Почувши це «он воно як», Бонасьє зрозумів: його справи зовсім кепські.

— У вас її викрали! — вів далі комісар. — І ви знаєте людину, яка це зробила?

— Мені здається, що знаю.

— Хто ж вона?

— Зважте — я нічого не стверджую, пане комісаре, я тільки підозрюю.

— Кого ви підозрюєте? Швидше! Кажіть правду.

Пан Бонасьє зовсім розгубився; він не знав, відмагатися йому чи говорити правду. Якщо він буде відмагатись, можуть подумати, що він надто багато знає, аби сказати все як є; якщо ж він розповість правду, то доведе цим свою добру волю. Тому Бонасьє вирішив говорити правду.

— Я підозрюю, — сказав він, — високого брюнета з гордовитим обличчям і манерами вельможного пана; мені здалося, що він досить часто стежив за нами, коли я зустрічав дружину біля воріт Дувру, щоб одвести її додому.