Чтение онлайн

— То його штрикнули шпагою?

— О Боже! Що я сказав!..

— Ви сказали, що Портоса штрикнули шпагою.

— Так, але він якнайсуворіше заборонив мені розповідати про це!

— Чому?

— Чому! Та тому, добродію, що хоч він і нахвалявся проштрикнути незнайомця, з яким тоді посварився, сталося так, що цей незнайомець сам поклав пана Портоса, попри всю його похвальбу. А що пан Портос дуже чваньковито поводиться з усіма, крім цієї герцогині, яку сподівався розчулити розповіддю про свою пригоду, то й не хоче признаватися, що дістав удар шпагою.

— Отже, через цей удар шпагою він і лежить у ліжку?

— Ще й добрячий удар, можете мені повірити. Мабуть, у вашого друга душа цвяхами прибита до тіла.

— Ви були при цьому?

— Пішовши слідом за ними з цікавості, я бачив бій, але так, що бійці не бачили мене.

— І як розгорталися події?

— О, це було недовго, мушу вам сказати. Супротивники стали в позицію; незнайомець зробив випад, і так спритно, що коли пан Портос хотів його відбити, у нього в грудях уже сиділо три дюйми заліза. Він упав горілиць. Незнайомець приставив йому до горла вістря шпаги, і пан Портос, побачивши, що його життя залежить од волі супротивника, визнав себе переможеним. Тоді незнайомець спитав, як його звати, і, довідавшись, що він Портос, а не Д'Артаньян, запропонував своєму недавньому супротивникові руку, довів його до корчми, скочив на коня і зник з очей.

— Отже, незнайомець шукав сварки саме з Д'Артаньяном?

— Певно, що так.

— І ви не знаєте, що з ним сталося потім?

— Ні. Я ніколи не бачив його ні до того, ні опісля.

— Чудово, я дізнався про все, що мені потрібно. То ви кажете, що Портосова кімната на другому поверсі? Номер один?

— Атож, добродію. Це найкраще помешкання в моєму закладі; кімната, яку я вже десять разів міг би здати за грубі гроші.

— Та заспокойтеся ви нарешті! — сказав, усміхаючись Д'Артаньян. — Портос заплатить вам грішми герцогині Кокнар.

— О добродію, хай вона буде ким завгодно, — дружиною прокурора або герцогинею, — аби тільки вона розв'язала свою калитку! Так ні ж бо: вона відповіла, що домагання пана Портоса і його невірність їй остогидли і що вона не надішле йому жодного деньє.

— І ви переказали її відповідь вашому постояльцю?

— Ба ні, адже він міг би здогадатися, в який спосіб ми виконали його доручення.

— То він і досі чекає на гроші?

— О Господи! Звісно, що чекає! Вчора він знову написав їй листа; але цього разу листа відніс на пошту його слуга.

— То ви кажете, що дружина прокурора — стара й негарна?

— Їй щонайменше п'ятдесят років, добродію, і вона ніколи не була красунею, судячи з того, що розповів Пато.

— Тоді будьте певні: вона неодмінно подобрішає. До того ж, Портос не міг заборгувати надто багато грошей.

— Як це не міг? Пістолів із двадцять, коли не брати до уваги лікаря. Еге! Він ні в чому собі не відмовляє, ви ж знаєте його; одразу видко, що людина звикла широко жити.

— Гаразд! Якщо навіть герцогиня Кокнар покине його, в Портоса завжди знайдуться друзі, присягаюся вам. Отож, мій любий хазяїне, не хвилюйтесь і слугуйте йому з тією повагою, якої вимагає його становище.

— Добродію, ви обіцяли не згадувати про дружину прокурора й мовчати про його поранення.

— Зайве нагадувати про це; я дав вам слово.

— О, він уб'є мене, от побачите!

— Не бійтеся; він не такий страшний, як здається.

З цими словами Д'Артаньян піднявся по сходах, певний, що йому пощастило хоч трохи заспокоїти хазяїна, принаймні стосовно двох речей, якими той, безперечно, найбільше дорожив: стосовно гаманця й життя.

На найпримітніших в усьому коридорі дверях чорним чорнилом була виведена величезна цифра «1»; Д'Артаньян постукав і, почувши пропозицію іти своїм шляхом, увійшов до кімнати.

Портос лежав у ліжку і, щоб набити руку, грав у ландскнехт з Мушкетоном. Над вогнищем обертався рожен з куріпкою, а обабіч кипіли на жаровнях дві каструлі, з яких смачно пахло кролячим фрікасе й рибою у винному соусі. Конторка й мармурова дошка комода були заставлені порожніми пляшками.

Побачивши друга, Портос радісно привітав його, а Мушкетон, шанобливо підвівшись, запропонував своє місце Д'Артаньянові й пішов глянути на каструлі, які, слід гадати, перебували під його особливою опікою.

— Тисяча чортів! Це ви! — вигукнув Портос — Прошу ласкаво й даруйте, що не встаю. До речі, — додав він, занепокоєно глянувши на свого друга, — чи знаєте ви, що зі мною сталося?

— Ні.

— Хазяїн вам нічого не казав?

— Я спитав у нього, де ви, й одразу ж подався нагору. Портос полегшено зітхнув.

— А що ж таке з вами сталося, мій любий Портосе? — спитав Д'Артаньян.

— Сталося таке, що, наступаючи на свого супротивника, якого я вже встиг пригостити трьома ударами шпаги, і збираючись покінчити з ним четвертим, я спіткнувся об камінь і звихнув собі ногу в коліні.

— Справді?

— Присягаюся честю! Пощастило цьому злодіяці, бо я прошив би його на місці, ручуся!

— А куди він подівся?

— Не знаю; він дістав по заслузі й утік, не прохаючи здачі. Але ви, мій любий Д'Артаньяне, — що було з вами?

— Отже, мій любий Портосе, — правив своєї Д'Артаньян, не відповідаючи на запитання, — саме через вивих у коліні ви й лежите в ліжку?

— Нічого не вдієш! А втім, хвала Богові, за кілька днів я вже буду на ногах.

— Чому ж ви не звеліли перевезти себе до Парижа? Адже тут так нудно.

— Саме це я і збирався зробити; однак, мій любий друже, мушу вам де в чому признатися.

— У чому саме? — Я й справді дуже нудився. А що в кишені у мене, як ви знаєте, лежали сімдесят п'ять пістолів, то я, аби хоч трохи розважитись, запросив до себе одного дворянина, який зупинився тут проїздом, і запропонував йому партію в кості. Він погодився — і мої сімдесят п'ять пістолів перейшли з моєї кишені до нього, не кажучи про коня, якого він забрав на додачу. Ну, а ви, мій любий Д'Артаньяне?