Чтение онлайн

— Покладіть руки, — повторив кюре, роблячи відповідний жест.

— А святому Петрові, намісниками якого є папи, — вів далі єзуїт, — було сказано навпаки: «Porrige digitos» — «Простягни персти». Зрозуміло?

— Звичайно, — відповів Араміс, упиваючись розмовою, — але це тонкощі.

— Персти! — повторив єзуїт. — Святий Петро благословляє перстами. Отже, папа теж благословляє перстами. А скількома перстами він благословляє? Трьома — во ім'я Отця, Сина і Святого Духа.

Всі перехрестилися; Д'Артаньян зробив те саме.

— Папа — намісник святого Петра і уособлює в собі три Божественні сили; решта, ordines inferiores [131] духовної ієрархії [132] , благословляють іменем святих архангелів та ангелів. Найнижчі ж священнослужителі — приміром, наші диякони й ключарі — благословляють кропилами, що символізують безконечну кількість простягнених для благословення перстів.

Отака суть теми у спрощеному вигляді. Argumentum omni denudatum ornamento [133] . Я зробив би з неї два таких томи, як цей, — додав єзуїт.

І в пориві натхнення він ляснув долонею по фоліанту святого Іоанна Златоуста, під яким угинався стіл.

Д'Артаньян здригнувся.

— Авжеж, — сказав Араміс, — я віддаю належне принадності такої теми, але водночас мушу признатися, що вважаю її непосильною для себе. Я обрав інший текст. Скажіть, любий Д'Артаньяне, якої ви думки про нього: «Non inutile est desiderium in oblatione». Це означає: «Певний смуток личить тому, хто приносить жертву Богові».

— Схаменіться! — вигукнув єзуїт. — Цей текст межує з єрессю; майже таке саме положення є в «Augustinus», книзі єресіарха Янсенія [134] , яка рано чи пізно буде спалена рукою ката. Стережіться, мій юний друже; так можна дійти до лжевчення, так можна занапастити душу, мій юний друже!

— Можна занапастити душу, — луною озвався кюре, сумно хитаючи головою.

— Ви порушили питання про свободу волі, яка є диявольською спокусою. Ви підійшли впритул до єресі пелагіанців і напівпелагіанців [135] .

— Але ж, панотче… — спробував заперечити Араміс, приголомшений зливою аргументів, що ринули на нього.

— А як ви доведете, — не давши Арамісові докінчити, урвав єзуїт, — що треба сумувати за світом, коли приносиш себе в жертву Богові?

Вислухайте таку дилему [136] : Бог є Бог, а світ є диявол. Сумувати за світом — значить сумувати за дияволом; такий мій висновок.

— І мій також, — сказав кюре.

— Змилосердьтеся!.. — знову заговорив Араміс.

— Desideras diabolum [137] , нещасний! — вигукнув єзуїт.

— Він сумує за дияволом! О мій юний друже, — простогнав кюре, — не сумуйте за дияволом, благаю вас!

Д'Артаньянові голова пішла обертом; йому здавалося, що він потрапив до божевільні і що зараз збожеволіє так само, як і ті, кого він бачив перед собою. Але він мусив мовчати, бо зовсім не розумів їхньої мови.

— І все-таки вислухайте мене, — сказав Араміс з ввічливістю, за якою можна було вловити ледь відчутне роздратування. — Я не кажу, що сумую; ні, я ніколи не вимовлю цих слів, які не відповідають духові істинної віри…

Єзуїт звів руки до неба, кюре зробив те саме.

— Але погодьтеся принаймні, що не варто приносити в жертву Богові те, що вже набридло вам самим. Скажіть, Д'Артаньяне, хіба це не правда?

— Та правда ж, хай йому чорт! — вигукнув юнак. Кюре і єзуїт аж підскочили на своїх стільцях.

— Моя відправна точка — це силогізм [138] : світ не позбавлений принадливості, я залишаю світ — отже, приношу жертву. Ще в Святому Письмі сказано: «Принесіть жертву Богові».

— Це так, — сказали супротивники.

— До того ж, — вів далі Араміс, пощипуючи мочку вуха, щоб вона стала рожевішою, як перед цим підносив руку, щоб вона стала білішою, — до того ж, я написав на цю тему рондо [139] , яке показав торік панові Вуатюру [140] , і цей великий поет розсипався переді мною в компліментах.

— Рондо! — зневажливо мовив єзуїт.

— Рондо! — машинально повторив кюре.

— Прочитайте, прочитайте! — вигукнув Д'Артаньян. — Це трохи розважить нас.

— Ні, воно релігійного змісту, — відповів Араміс — Можна сказати, шо це теологія у віршах.

— Хай йому чорт! — вигукнув Д'Артаньян.

— А втім, ось воно, — мовив Араміс із найскромнішим виглядом, однак не без лукавства.

Ти, шо в біді оплакуєш минуле І животієш в ці скорботні дні, Всі твої біди скінчаться страшні, Коли Творцеві звіриш серце чуле, Ти, що в біді.

Д'Артаньян і кюре були в захваті. Єзуїт наполягав на своєму:

— Стережіться світського духу в теологічному стилі! Що каже святий Августин? Severus sit clericorum sermo [141] .

— Так, щоб проповідь була зрозумілою! — сказав кюре.

— Отож, — квапливо перебив єзуїт, побачивши, що його прибічник збився на манівці, — отож, ваша дисертація сподобається дамам — тільки й того; вона матиме успіх не більший, ніж якась захисна промова пана Патрю [142] .

— Дай Боже! — захоплено вигукнув Араміс.

— От бачите! — сказав єзуїт. — Світське промовляє в вас ще на повний голос, altissima voce [143] . Ви ще мирянин, мій юний друже, і я боюся, що благодать може й не торкнутися вас.

— Заспокойтесь, панотче, я відповідаю за себе.

— Мирська зарозумілість.

— Я знаю себе, мій отче, моє рішення безповоротне.

— Отже, ви наполягаєте на тому, щоб працювати далі над своєю темою?