Чтение онлайн

— І це тобі по заслузі, негіднику! Хіба не було видно, що ми порядні люди, а не якісь фальшивомонетники?

— О добродію, ваша правда, — відповів хазяїн. — Але послухайте, ось він знову розходився.

— Мабуть, його потурбували, — сказав Д'Артаньян.

— Та ж ми не могли його не потурбувати! — вигукнув корчмар. — Щойно до нас приїхали двоє вельможних англійців.

— І що з того?

— Як це — що з того? Ви самі добре знаєте, добродію, що англійці люблять хороше вино, а ці зажадали найкращого. Моя дружина попросила в пана Атоса дозволу зайти в погріб, а він, за звичкою, відмовив. О Господи! Знову почався цей рейвах!

Д'Артаньян і справді почув сильний гамір. Він підвівся і, пропустивши вперед хазяїна, який розпачливо ламав руки, підступився до погреба. Слідом ішов Планше, тримаючи напоготові мушкет.

Англійці були дуже сердиті; стомившися після довгої дороги, вони вмирали від голоду і спраги.

— Це насильство! — кричали вони французькою мовою, правда, з помітним іноземним акцентом. — Якийсь зайдиголова не дозволяє чесним людям розпоряджатися своїм власним вином. Ми висадимо двері, а якщо він зовсім розшаленіє, ми вб'ємо його!

— Стривайте, панове! — сказав Д'Артаньян, витягаючи з-за пояса пістолети. — Ви, пробачайте, нікого не вб'єте.

— Гаразд, гаразд, — долинув з-за дверей спокійний голос Атоса, — впустіть сюди цих злодіяк, і ми ще побачимо, хто кого вб'є.

Хоч які безстрашні були англійці, вони нерішуче перезирнулись. Їм здалося, що в погребі сидить голодний людожер, якесь казкове чудовисько, і ніхто не може безкарно ввійти до його печери.

На якусь мить запала мовчанка. Та потім англійцям стало соромно за свою нерішучість; найбільш нетерплячий з них спустився на п'ять чи шість сходинок вниз і вдарив ногою в двері. Здавалося, таким ударом можна проламати й муровану стіну.

— Планше, — сказав Д'Артаньян, зводячи курки пістолетів, — я беру на себе того, що нагорі, а ти візьми нижнього. Гей, добродії! Ви хочете битися? Чудово! Нумо битись!

— О Боже! — глухо пролунав голос Атоса. — Невже я чую голос Д'Артаньяна?

— Авжеж, — голосно відповів Д'Артаньян, — це я, мій друже.

— От і чудово! — зауважив Атос — Тепер ми покажемо цим заводіякам, як висаджувати двері.

Англійці схопилися за шпаги, але тут же зрозуміли, що опинилися між двох вогнів. Хвилинку вони вагалися, проте, — як і вперше, самолюбство перемогло, і від другого удару двері погреба тріснули навпіл.

— Відійди, Д'Артаньяне, відійди! — гукнув Атос — Відійди, бо я зараз стрілятиму!

— Панове, — сказав Д'Артаньян, якого ніколи не зраджувала здатність тверезо міркувати. — Панове, подумайте про своє становище! Стривай, Атосе! Панове, ви затіваєте кепську справу й даремно підставляєте себе під кулі. Я й мій слуга почастуємо вас трьома пострілами, стільки ж ви дістанете з погреба; крім того, в нас є шпаги, якими, можете бути певні, я і мій друг непогано володіємо. Дайте мені владнати і ваші, і мої справи. Зараз ви матимете своє вино, обіцяю вам.

— Якщо тільки воно тут залишилося, — долинув глузливий голос Атоса.

В корчмаря аж мороз поза спиною пішов.

— Чому це — якщо тільки воно тут залишилося? — прошепотів він.

— Залишилося, хай йому чорт! — сказав Д'Артаньян. — Заспокойтесь, удвох вони не могли випити весь погріб. Панове, вкладіть ваші шпаги у піхви.

— Гаразд! Але ви теж заткніть пістолети за пояс.

— Залюбки.

І Д'Артаньян перший подав приклад. Потім, обернувшись до Планше, він знаком наказав йому розрядити мушкет.

Якусь мить повагавшися, англійці й собі вклали шпаги у піхви. Д'Артаньян розповів їм історію ув'язнення Атоса. А що вони були справжніми джентльменами, то в усьому звинуватили корчмаря.

— Тепер, панове, — сказав Д'Артаньян, — ідіть до себе і повірте моєму слову: за десять хвилин вам принесуть усе, чого ви забажаєте.

Англійці вклонились і пішли.

— Нарешті я лишився сам, мій любий Атосе, — гукнув Д'Артаньян, — і ви можете відчинити мені двері.

— Зачекайте хвилинку, — відповів Атос.

У погребі зашурхотіли оберемки хмизу й зарипіли колоди: то були бастіони й контрескарпи Атоса, що їх знищував сам обложений.

За хвилину двері прочинились, і в отворі з'явилося бліде обличчя Атоса. Він кинув меткий погляд праворуч і ліворуч.

Д'Артаньян підбіг до друга й ніжно обняв його; та коли він вирішив вивести Атоса з цього вогкого підземелля, то помітив, що той заточується.

— Ви поранені? — спитав Д'Артаньян.

— Ні! Просто я п'яний, як ніколи, тільки й того. Гей, хазяїне! Присягаюся Богом, мабуть, я випив не менше, ніж півтораста пляшок.

— Згляньтеся! — вигукнув корчмар. — Коли ще й слуга випив хоча б половину того, що випив його пан, я піду з торбами.

— Грімо надто добре вихований, він не дозволить собі пити те саме вино, що і я. Він пив тільки з барила. Правда, я не певен, що він не забув вставити чіп. Чуєте? Там щось тече!..

Д'Артаньян зареготав так голосно, що корчмаря наче жаром обсипало.

Аж тут слідом за Атосом з'явився Грімо з мушкетом на плечі. Голова в нього трусилася, і він був схожий на п'яного сатира, що зійшов з картини Рубенса [156] . Грімо весь був заллятий масною рідиною, в якій хазяїн упізнав свою найкращу прованську олію.

Процесія проминула велику залу і ввійшла до найкращої кімнати заїзду, яку Д'Артаньян зайняв самохіть.

Тим часом хазяїн та його дружина, засвітивши лампи, поспішили в погріб, вхід до якого був їм так довго заборонений і де перед ними постало жахливе видовище.

За барикадою, крізь проломину якої вийшов Атос, — оберемками хмизу, дошками й порожніми бочками, складеними за всіма правилами фортифікаційного мистецтва, — лежали в калюжах олії та вина обгризені кістки й недоїдки окостів. У кутку видніла купа битих пляшок і перекинуте барило з відіткнутим чопом, звідки витікали останні краплі вина. Із п'ятдесяти ковбас, підвішених до крокв, лишилося не більше десятка. Як казав стародавній поет, спустошення і смерть панували тут, ніби на полі бою.