Чтение онлайн

Скоряючись руці дружини прокурора, як човен керму, Портос попрямував на подвір'я монастиря Сен-Маглуар і опинився у відлюдному проході, відгородженому турнікетами з обох боків. Удень там можна було побачити лише жебраків за їжею та ще хіба дітей з їхніми забавками.

— Ах, пане Портосе! — вигукнула дружина прокурора, переконавшись, що ніхто, крім постійних відвідувачів цього куточка, не побачить і не почує їх. — Ах, пане Портосе! Схоже на те, що ви справжній джиґун!

— Я, пані? — відповів Портос, випинаючи груди. — Чому ви так гадаєте?

— А знаки, які ви щойно подавали, а свята вода? Ця дама з негреням і покоївкою, певно, якась принцеса?

— Ви помиляєтесь, — сказав Портос — Це всього лиш герцогиня.

— А скороход, що чекав на неї біля входу, а карета з кучером у парадній лівреї на передку?

Портос не помітив ні лакея, ні карети, але пані Кокнар ревнивим жіночим поглядом розгледіла все.

Портос пожалкував, що одразу не назвав даму з червоною подушкою принцесою.

— Ах, пане Портосе, ви й справді жіночий мазунчик, — зітхнула дружина прокурора.

— Ну, — відповів Портос, — ви й самі розумієте, що з моєю зовнішністю мені не бракує любовних пригод.

— О Боже! Які забудьки всі чоловіки! — вигукнула дружина прокурора, зводячи очі до неба.

— І все-таки я певен — жінки ще забудькуватіші! — відповів Портос — Бо зрештою, пані, я сміливо можу сказати, що став вашою жертвою, коли пораненого, мало не мертвого, лікарі покинули мене напризволяще і коли я, нащадок знатного роду, довірившись вашій дружбі, мало не вмер спочатку від ран, а потім од голоду в жалюгідній комірчині в Шантильї! А ви не удостоїли мене відповіддю цажоден з тих палких листів, які я писав вам.

— Але, пане Портосе, — пробурмотіла дружина прокурора, збагнувши, що в порівнянні з тим, як обходились у ті часи найвельможніші дами, вона й справді дуже завинила перед мушкетером.

— Я, що пожертвував заради вас баронесою де…

— Я знаю це.

— Графинею де…

— Пане Портосе, не докоряйте мені!

— Герцогинею де…

— Пане Портосе, будьте великодушні!

— Гаразд, пані, не буду перелічувати далі.

— Але мій чоловік і слухати не хоче про позичку.

— Пані Кокнар, — сказав Портос, — пригадайте перший лист, якого ви мені написали і який я назавжди зберіг у своїй пам'яті.

Дружина прокурора глибоко зітхнула.

— Річ у тім, — відповіла вона, — що сума, яку ви просите в борг, і справді надто велика.

— Пані Кокнар, я віддав перевагу саме вам. Якби я написав хоч півслова герцогині де… Я не хочу називати її імені, бо не уявляю, як можна скомпрометувати жінку; але я знаю, що коли б написав їй бодай півслова, вона відразу ж надіслала б мені півтори тисячі.

Дружина прокурора заплакала.

— Пане Портосе, — сказала вона, — присягаюсь вам — я жорстоко покарана. Тож коли в майбутньому ви опинитесь у такому становищі, звертайтесь тільки до мене.

— Як вам не соромно, добродійко! — мовив Портос з удаваним обуренням. — Облишмо, будь ласка, ці балачки про гроші — вони принижують мене.

— То ви більше не кохаєте мене! — простогнала дружина прокурора.

Портос мовчав.

— Он як ви мені відповідаєте? Ну, я розумію…

— Подумайте тільки, як ви прикро мене образили, добродійко; ось куди ви вцілили, — сказав Портос, ударивши себе в груди проти серця.

— Повірте, мій любий Портосе, я спокутую свій гріх!

— А втім, про що я просив? — Портос знизав плечима з найпростодушнішим виглядом. — Всього-на-всього про дріб'язок. Перш за все, я ще при здоровому глузді. Я знаю, що ви не багаті і що ваш чоловік вичавлює зі своїх бідолашних позивачів усе до останнього екю. О! Якби ви були графинею, маркізою або герцогинею, це була б зовсім інша річ, і тоді ваш учинок неможливо було б пробачити. Ці слова зачепили дружину прокурора за живе.

— Знайте, пане Портосе, — сказала вона, — що моя скриня, хоч це лише скриня дружини прокурора, можливо, набита грішми набагато щільніше, ніж скрині всіх ваших розорених манірниць.

— В такому разі ви образили мене ще дужче, — мовив Портос, вивільняючи руку з-під руки дружини прокурора. — Якщо ви й справді багаті, то ваша відмова взагалі не має ніякого виправдання.

— Коли я кажу «багата», — заперечила дружина прокурора, збагнувши, що зайшла надто далеко, — це не слід розуміти буквально. Я зовсім не така багата, як ви гадаєте; в мене є трохи грошей — тільки й того.

— Добродійко, — сказав Портос, — облишмо, будь ласка, ці балачки. Ви од мене відмовились; будь-якій дружбі між нами кінець.

— Невдячний!

— Ага, вам же це й не до вподоби! — вигукнув Портос.

— Ідіть до своєї чарівної герцогині! Я вас не затримую.

— Принаймні, я певен, вона буде прихильніша, ніж ви.

— Стривайте, пане Портосе! Скажіть востаннє: ви ще кохаєте мене?

— На жаль, добродійко, — відповів Портос, прибравши такого сумного вигляду, на який він тільки був здатен, — коли ми рушимо в похід, де, коли вірити моїм передчуттям, мене уб'ють…

— О, не кажіть цього! — вигукнула дружина прокурора, і сльози знову покотилися в неї з очей.

— Я це передчуваю, — вів далі Портос іще сумніше.

— Скажіть краще, що ви знову закохалися.

— Присягаюся — ні! Ніяка жінка не хвилює мене. Навіть більше: я відчуваю, що в глибині мого серця все ще жевріє почуття до вас. Але, як вам відомо, а може, й не відомо, за два тижні має розпочатися цей фатальний похід; я буду страшенно заклопотаний своїм спорядженням. До того ж, мені доведеться поїхати до батьків, у Бретань, щоб дістати необхідні для походу гроші.