Чтение онлайн

Віддалік за стрільбами спостерігали кілька офіцерів військової частини А2363, [7] котрій належав полігон, а також полковники з військової кафедри Водного університету. [8]

– Ну що там? – не підіймаючи макітри з трави, спитав Джонік.

– Лягають, – сказав Левко. Норматив по стрільбі здавали лежачи.

Лейтенант проревів команду. Хлопці попадали на розстелене рядно і стали готуватися до стрільби. Нараз Левко угледів, як якийсь незграба з 2-го відділення, встромляючи ріжок з патронами в АК-74, відвів ствол убік, ледь не на голову свого сусіда. Тієї ж миті лейтенант, плюючись і бурхаючи, немов вулкан, накинувся на хлопця і зацідив ногою під ребра. Далі посипались добірні матюки. Курсант зіщулився і покірно направив автомат у поле.

– Як з цепу зірвався, – прокоментував епізод Бодя Макаренко, один із тих чотирьох, що сиділи нижче.

– А ти б не зірвався? – став на захист лейтенанта Джонік. – Цілий день марудитися зі шмаркачами, яким уперше за час навчання на кафедрі дали автомат у руки. У половини від збудження слина тече й ерекція така, що хоч дрова рубай, а в очах картинки з «DOOM III» чи «Half Life 2». Так і жди, хтось ошаліє і почне палити в усе, що рухається. – Джонік скрушно зітхнув, подумавши про непросту командирську долю. – Вони ж за нас відповідають. Я «шакалам» [9] не заздрю…

Насправді Джоніка звали Геною. Звідки взялося «поганяло» Джонік, не знав навіть сам володар прізвиська. Його сім’я десять років жила у Сполучених Штатах, де тато працював будівельником. Це аж ніяк не пояснювало походження клички, оскільки в Америці Джоніка називали по-нормальному – Геннадій (звісно, якщо той дикий прононс «Джіннаді-і» можна вважати нормальним). У 2003-у в Гениного тата щось не пішло і він повернувся до рідного Рівного. Гена, який левову частку свідомого життя провів у Штатах, на диво легко змирився з українськими провінційними реаліями: швидко знайшов собі друзів і включився у навчання. Хоча від американських звичок не відмовився: Джонік обожнював американські молодіжні комедії (дивитися тільки в оригіналі!), американський футбол (за півроку підсадив на нього половину двора) і комп’ютери «Apple» (у 2004-му вони були зовсім непопулярні в Україні). Мабуть, через Штати його й нарекли Джоніком, хтозна.

А ще з Америки у Джоніка лишився американський акцент. Хлопець вільно говорив українською, проте навіть після трьох років навчання у «воднику» і після року командування навчальним взводом на військовій кафедрі не призвичаївся по-українськи твердо вимовляти літеру «р». Весь час викручував її на американський манер: ковтав, з’їдав, зм’якшував. Через те дзвінка команда «Рівняйсь!» на шикуваннях у дні занять на військовій кафедрі звучала у Джоніка з легким американським відтінком. «Взвод, гівняйсь!» – кричав Гена. І весь його відданий 521-й взвод інженерно-технічних військ дружно «гівнявся», тлумлячи істеричне іржання.

Зате Джонік поняття не мав про російський суржик, і це у певний спосіб вивищувало його над однолітками. Навіть над Левком, який вважався поліщуком у десятому поколінні і російською говорив з таким акцентом, що не сміялися хіба що собаки.

– Скільки вони мають завалити? – поцікавився Джонік.

Левко (заступник Джоніка у 521-му) зиркнув на листок, на якому фіксував результати стрільби інших взводів з військової кафедри. Взводи були сформовані з представників різних факультетів, через що між ними точилася запекла боротьба з метою визначити, хто кращий у навчанні, фізичній та стройовій підготовці і (певна річ!) у стрільбі. Найзапекліше мірялися силами механіки (521-й взвод зі студентів механічного факультету) й економісти (121-й взвод факультету економіки). У 121-му двадцять дев’ять курсантів, сьогодні всі присутні, вони «поклали» двадцять одну мішень, підраховував Левко. Коефіцієнт влучання 0,72…0,73. У 521-му двадцять сім курсантів, троє відсутні, загалом стрілятимуть лише двадцять чотири. Дві найслабші шістки вже відстрілялися, збивши вісім мішеней. Для того щоб гарантовано виграти, двом останнім групам доведеться «погасити» десять цілей.

– Хоча б п’ять, щоб нам почуватися спокійно, – повідомив Левко.

Переконавшися, що всі інструкції виконані, лейтенанти дали дозвіл відкрити вогонь. Заскрекотали постріли. Дві мішені лягли миттєво. За мить з’їхала на землю ще одна. А тоді в один момент скрекіт вичах. Цок! Клак! Лише поодинокі постріли. Курсанти вистрілювали останні патрони.

– Скільки там, Лео?

– Три.

– Ну… – Джонік ривком сів. – Як же так?

Три. Лише три мішені. Левко прикусив губу. Тепер, навіть якщо їхня шістка зіб’є всі цілі, вони все одно програють неформальне змагання 121-му. Такої ганьби з «механіками» не траплялося протягом останніх чотирьох років. Левко кинув погляд на пагорб, на якому стояв гурт офіцерів. Незважаючи на чималу відстань, замкомвзводу міг заприсягтися, що полковник Жебрицький, куратор 521-го взводу, дивиться в їх бік і журно хитає головою. Користуючись армійською термінологією, 521-й щойно капітально обісрався.

З вогневого рубежу одна за одною долинали доповіді про завершення стрільби.

– Каліки, – презирливо просичав Джонік. – Хіба ні, Лео?

Левко мовчав.

Курсанти продовжували лежати на лінії вогню. Вставати заборонялося, поки останній з шістки не закінчить стрільбу і не доповість, показавши пустий патронник. Раптом хруснув іще один постріл. Джонік з Левком витягнули голови. Крайня права мішень гойднулась і… поповзла вниз.

– Фу-у-у… – всі хором.

До хлопців донісся зраділий і надміру схвильований рапорт: «Курсант Гера стрільбу завершив».

– Герич! Маладєц! – ляснув по коліну Макаренко.

– Не поспішайте радіти. Нам тепер доведеться класти всі, – вдавано безпристрасно прокоментував Левко.

– Ага, – кивнув Джонік і додав: – Пора, чуваки. Встаємо, шикуємось.

Попередня група, поскладавши автомати, звільнила рубіж. Шість курсантів на чолі з комвзводу Геною, так само підтюпцем, поспішили до озлоблених лейтенантів.

– Перші три – чергою по своїй цілі, – на бігу нагадував друзям Левко (курсантам видавали лише по шість патронів). – Решта три – одиночними по тих мішенях, які ще не лягли. Зрозуміло?

– Все пам’ятаємо, замкомвзводе. Не дрейф, – надійшло з-за спини.

Добігли до лінії вогню. Джонік відрапортував лейтенантам про готовність групи. Їм роздали ріжки (у кожному було «запаковано» по шість золотавих патронів калібру 5,45 мм), прогорлали стандартні інструкції, наказали лягати. Джонік упав скраю зліва, зразу за ним на рядно приземлився Левко, далі розмістились інші.

Перевіривши положення запобіжника, Левко вставив обойму в кріпильний отвір АК-74. Пересмикнув затвор. Кинувши короткий погляд наліво, зауважив, що у Джоніка щось негаразд. «Американець» злісно шарпав ручку затвора, той уперто не піддавався. Механізм заклинило.

– Товаришу лейтенант… – Гена поклав автомат біля себе й обернувся до офіцера, впираючись рукою і трохи піднявши тулуб над рядном.

– Лежати!!! Б…дь, мудак, якого хера ти встаєш?! – Лейтенант припечатав Джоніка важким військовим черевиком до землі. – Я сказав: лежати, єбла-а-ан!!!

Від удару по спині Джонік харкнув слиною, наче йому влупили в сонячне сплетіння. Левко скривився.

Комвзводу витягнув руки, показуючи, що не збирається торкатися АК-74, і прохрипів:

– Т-товаришу лейтенант… хе… дозвольте звернутися.