Чтение онлайн

Найперше, що впадало в око: з часу їхньої останньої зустрічі Гена конкретно набрав вагу. Погладшав кілограмів на п’ятнадцять, не менше. З жилавого чорнявого хлопаки (зовні схожого на американця) Джонік перетворився на огузкуватого дядька. Лице покруглішало, під очима з’явилися драглисті припухлості. Він змінився до невпізнання.

Вступивши у залу, Гена роззирнувся і побачив Левка.

– О, Бартош! – вигукнув він, проштовхуючись між столами. – Вибачай, старий, затримався. Ну, ти ж розумієш, – діти…

У Левка зачесався язик спитати: «На ’кий хер ти настругав їх стільки?» Розважливий Джонік несподівано для всіх одружився перед початком п’ятого курсу. Перед дипломним захистом у нього народився первісток. Хлопчик. За рік з’явилася ще одна дитина – цього разу дівчинка.

Але Левко приборкав бажання. Часи, коли вони могли ставити один одному запитання такого штибу і не ображатись, канули в Лету.

– Та розумію. – Левко підвівся назустріч. – Міг хоча б дзенькнути, що затримуєшся.

Вони замовили салати та піцу і… замовчали. Несподівано після більш як року розлуки старі друзі не знали, про що говорити.

– Ти схуд… – зрештою промовив Джонік.

Левко знизав плечима:

– Байдуже. – Обдивився колишнього командира і вирішив, що не коментуватиме його фігуру. А тоді раптом схаменувся: якого біса? Це ж Джонік, його ліпший друг! – А ти – жирний кабан!

Джонік реготнув.

– Таке життя, чувак. У тебе ще все попереду.

Левко поліз у кишеню і витягнув звідти синій квадратний магнітик на холодильник.

– Це тобі, брате Джонні. – На магніті вирізнялась абревіатура КТН, оточена дугами з білих дубових листків і увінчана короною. Внизу, під літерами КТН, ішов незрозумілий для Джоніка напис «Vetenskap och konst». [20]

– Дякую! Це з твого університету?

– Так, – гордо проказав Левко. – Це герб Королівського технологічного інституту. [21]

Отримавши диплом у «воднику», Лео подав документи на грант шведського інституту, [22] через три місяці отримав його і вирушив на навчання до Стокгольма, столиці Швеції, в Королівський технологічний інститут. Хлопець уже другий рік навчався на магістратурі в Департаменті промислової екології (Department of Industrial Ecology) серед студентів із усього світу, яких зібрали в рамках програми IIEP – International Industrial Ecology Program. [23] Власне, навчання добігало кінця. Влітку Левко мав захищати диплом.

– Круто, – прогудів Гена, обертаючи в руках подарунок.

Було помітно, як хлопець на коротку мить «просів» чи то від ностальгії, чи то від легких заздрощів. В очах зажевріли вогники жалю: то мало бути його життя. Його, а не Левка. Джонік уявляв, що таке навчання за кордоном: інтернаціональне студмістечко, нові друзі з усіх закутків планети, недільні вечірки, відомі професори і зна-а-ачно більші перспективи в майбутньому. З його головою, математичними здібностями і знанням мови Джонік більше підходив для магістратури в ЄС. Та доля розсудила інакше. У якомусь місці кілька років тому він повернув в іншому напрямі, обравши іншу дорогу.

– Як у тебе справи взагалі? – спитав Левко. – Бізнес пре чи так собі?

Через рік після випуску з університету Гена організував власну фірму, що займалася продажем і встановленням металопластикових дверей та вікон. За сім місяців йому вдалось непогано розкрутитися.

– Не скаржуся. Справи добре, особливо як для Рівного, але діти… це як дві маленькі чорні діри, що висмоктують усі гроші, щойно вони в тебе з’являються.

– А що ти хотів? Ви з дружиною хоч кудись їздили відпочивати минулого року?

– Та куди там! – розвів руками Джонік. – Для мене відпочинок – це дві години сну між вечерею і тим моментом, коли у молодшої почнуть різатись зубки.

– Жесть…

Офіціантка принесла замовлення, поставила перед хлопцями дерев’яні тарілки з піцами.

– А ти кудись збираєшся?

– Ага, – кивнув Левко, витягуючи з розкатаного хрумкотливого коржа паруючий трикутник. – Ми з друзяками закінчуємо навчання і хочемо відзначити кінець студентського життя Великою Поїздкою. Я того й приїхав – щоб вициганити у батьків трохи грошей, бо без стабілізаційного вливання, боюся, самої стипендії на хорошу авантюру не вистачить.

– Уф! Я тобі по-доброму заздрю. – В очах Джоніка знову проступили дивні плямки, які наштовхнули Левка на думку про те, що Генина заздрість не така вже й біла. Можливо, і не чорна, але до сяючої білизни їй теж далеко. – Куди збираєтесь?

– Іще тільки вирішуємо. Я хотів би в Мексику, але є ідеї щодо Кенії, Індії, Ісландії.

– А компанія велика?

– Ні, тільки троє: я, мій одногрупник Сьома (він росіянин, але живе у Франції) і ще Ян, аспірант з мого департаменту. Більше не треба, бо буде балаган.

Джонік хотів щось відповісти, але його перебив дзвінок мобільного телефону. Гена глипнув на екран і вмить посерйознішав.

– Дружина, – прошепотів, зиркнувши на нахмурений лоб товариша. А тоді приклав мобілку до вуха: – Так, кохана, слухаю… Може, це зубки… Але… Добре… Гаразд, зараз буду… Все куплю, не переживай.

Левко перестав жувати. Джонік припинив розмову.

– Чувак… – винувато потупився Гена.

– Що сталося?

– У Юлі піднялася температура. Я думав, це через те, що ріжуться передні зубки, але зараз уже тридцять дев’ять, і дружина нічого зробити не може. Схоже, якась інфекція… Вибачай, старий, мушу бігти.

Лео витиснув посмішку і спробував зобразити на лиці розуміння.

– Все о’кей, командире. Я розумію. Якось іншим разом. – У голові промайнула дуже неприємна думка: він аніскільки не жалкує через те, що Джонік йде.

– Дякую, Лео! Удачі тобі! – Гена підвівся, надягнув курку, зробив кілька кроків до виходу і тільки тоді спохватився. – Ой, ще раз кажу, пробач! Геть з голови вилетіло! – Він повернувся до столика і поклав біля своєї піци стогривневу купюру.

– Не парся. – Левко взяв банкноту і підсунув назад до Джоніка. – Я заплачу.