Чтение онлайн

– Лео просто зараз їде до Ґрема виясняти стосунки. Знаючи безпардонність українця, я майже впевнений, що він увірветься до квартири, не стукаючи. – Росіянин зробив паузу, даючи час чеху переварити інформацію. – А тому, Яне, я питаю ще раз: ти справді не знаєш, де Ґрем?

– О-о-о-от, блін, – протягнув чех. – Ну ви даєте… Коли він виїхав?

– Перед тим як я тобі подзвонив, Лео поскакав на метро «Шиста».

– Значить, сорок… п’ятдесят хвилин.

– Десь так.

– Що я тобі скажу, Сьома… – Ян штучно кахикнув. – Гадаю, Лео прискаче до Ґрема якраз вчасно, щоб потримати свічку в кульмінаційний момент.

– То Сатомі таки в американця?!

– Ага.

– Fucking hell… – лайнувся Сьома.

– Чому ти цим переймаєшся? – здивувався чех.

– Я мав би розповісти Левку про янкі та японку, але не ризикнув, не зробив цього, і через те почуваюся трохи винним. Та головне – якщо Лео довідається про цих голуб’ят, то оскаженіє, наговорить дурниць, іще більших дурниць наробить, наша компанія розпадеться, і – ніхто не їде в Перу. Отакі справи, Яне.

– Весело…

– І тому ключове питання нашої розмови: ти хочеш поїхати в Перу шукати Паїтіті?

– Таке питаєш, чувак! Звісно, хочу!

– Тоді ти маєш попередити америкоса. – Від Ропстена, де живе Янів дядько, рукою подати до Берґшамри, прикинув Семен. У найгіршому випадку чех може рвонути бігом і все одно примчить швидше за українця. – Підривай свою гепу і вперед – рятуй нашу поїздку.

– Тільки я не вдома, старий. Я біля Сканстула. [68]

– От, бляха, невезуха. – Сьома почав лаятися, що зазвичай траплялося з ним рідко. Він відновив у пам’яті карту стокгольмського метро, вираховуючи, скільки станцій від метро «Сканстул» до «Берґшамри». Менше, ніж від станції «Шиста», але не набагато, крім того, на Т-Централен Яну доведеться пересідати із зеленої на червону гілку, через що (враховуючи чималий інтервал, із яким курсують потяги у вечірні години) чех може «впасти» на той самий «червоний» поїзд, що й Левко. Це не підходить, але… іншого варіанту наразі немає. – Як далеко ти від метро?

– П’ять хвилин ходу, – швидко відказав чех. – Та це не має значення, я на колесах.

– Ти на велику?

– Ага.

– О! Скільки знадобиться часу, щоб дістатися будинку на Берґшамрі?

Секунд п’ять чех обмірковував маршрут.

– Хвилин тридцять, якщо крутитиму педалі як Армстронґ.

– Тоді крути їх, Яне. Крути їх як два Армстронґи, щоб очі на лоба повилазили.

– Стривай, а що мені сказати Ґрему? Типу, чувак, не трахай Сатомі, бо сюди їде Лео? Навіть якщо все буде о’кей на дорозі, я приїду за лічені хвилини до появи українця.

– Їдь! – крикнув у трубку Семен. – За півгодини я щось придумаю. – І припинив розмову.

Сьома тинявся по «Kista Galleria», забрів у спортивний бутік, але думки витали далеко від того місця, де він перебуває. Через десять хвилин він усвідомив, що вчинив нерозумно: якщо їхати не на метро, то «Kista Galleria» ближче до Берґшмари, ніж Сканстул. Йому слід було їхати самому! Хлопець вибіг із торговельного центру і помчав до стоянки таксі. Не пожалкувавши трьохсот крон, вирішив їхати в Берґшамру наввипередки Янові.

У цей час Левко викотився з поїзда метро на найнижчому рівні станції Т-Централен [69] і піднявся на рівень вище, чекаючи потяга, що прямував до «M"orby centrum», кінцевої станції на одній з «червоних» гілок метрополітену.

Сьома подзвонив Янові з таксі:

– Їдеш?

У динаміку чулося натужне дихання чеха, яке зрідка затирав шум машин.

– Їду.

– Де ти?

– Проминув Стадіон. [70] Кажи бігом, що хочеш.

– Я придумав, що треба зробити, коли приїдеш до Ґрема. – Водій автомобіля, неначе знущаючись, їхав немислимо повільно, насолоджуючись кожним вивертом дороги.

– Ну?

– Якщо часу, щоб усе пояснити, буде мало, тобто якщо Лео буквально дихатиме тобі в спину… – І Семен коротко виклав суть задумки.

Тонко вискнули велосипедні гальма.

– Ти здурів! – обурливо закричав Ян Фідлер. – Я не згоден! Це збочення!

– Яне, треба, – стисло аргументував росіянин.

– Йди геть, Сьомо, я на таке не підписувався! – Коли потік повітря, що огинав тіло під час їзди, припинився, на лобі, шиї, спині й руках чеха рясно висипали краплі поту.

– Чувак, ніхто не дізнається, все лишиться між нами, і колись ми будемо сміятися, згадуючи цю витівку. Для нас головне, щоб Лео до вильоту в Перу не здогадався про шури-мури між Ґремом і Сатомі.

– До вильоту ще чотири місяці! – не вгавав Ян. – І весь цей час усі думатимуть, що я…

– Ну хто всі? Хто всі, Яне? – Сьома заметляв руками так, що водій став підозріло коситись на нього. – Думатиме один Лео, решта будуть в курсі справи.

– А раптом Левко комусь розкаже?

– Не розкаже, Яне, я про це подбаю! Я їду в Берґшамру на таксі, перестріну Лео по дорозі назад і поговорю з ним. Не дрейф.

– Я не знаю, чувак, це якось… дивно.

– Так ти хочеш поїхати в Перу чи ні?

– Хочу, але…

– То не гай часу. Що більше ти стоїш і мнешся, то більша ймовірність, що доведеться застосовувати мій план.

– Добре, – неохоче згодився чех і закрутив педалі.

Сьома нахилився до водія машини:

– Шановний, якби я хотів помилуватися краєвидами вечірнього Стокгольма, то поїхав би на громадському транспорті…

Коли Левко вийшов зі станції на вулицю, заднє колесо Янового велосипеда зникло за рогом найближчого будинку, а чорний «Mercedes E class» з жовтими шашками таксі на даху і Семеном на задньому сидінні підкотив до станції з іншого боку. Сьома помітив українця і велів водію спинитися. Шофер, збагнувши, що вони когось вистежують, сильно занервував.

Почекавши, поки Левко віддалиться, Семен розрахувався і вийшов з машини.

В цей момент усе йшло за планом. Ян випереджав українця на цілих чотири хвилини і мав достатньо часу, щоб переконати Ґрема й вивести Сатомі без використання скаженої ідеї росіянина. Якби Сьома просто тюпав назирці за Левком, усе згідно з планом і скінчилося б. Але Сьомі було недостатньо просто спостерігати, він хотів контролювати ситуацію, а тому, дивлячись, як віддаляється українець, дістав мобілку і подзвонив Янові. Ян, подумавши, що Лео його випередив і поспішати нікуди не треба, потягнувся за телефоном, на мить втратив концентрацію, наїхав на бордюр і загримів з велосипеда, капітально проїхавшись писком по асфальту.