Чтение онлайн

Левко вовтузився на кріслі, кидаючи дивні погляди на Сьому. Росіянин безпристрасно зирив у чорноту тунелю за вікном модернового вагона.

Зрештою українець набрався духу і заговорив про те, що йому муляло:

– Слухай, ти думаєш, це безпечно: йти у джунглі з двома педерастами?

Сьома подавив смішок.

– Ти гомофоб?

– Та нє. – Левко кумедно насупився. – Я не в цьому сенсі. Я про те, чи вони… ну… тобто… Як вони витримуватимуть навантаження?

– А що не так? – підняв брову росіянин.

Українець викинув розчепірені долоні перед обличчям і знавісніло ними затрусив.

– Як ти не розумієш, вони ж… вони… – Голос переріс в натужний шепіт і обірвався. Слів не знайшлося. Суть, яку намагався виразити Левко, була за межею людського спілкування.

– А може, вони й не педерасти… – обережно зронив Семен.

Його товариш миттю наїжачився.

– Як це?! Чувак, я на власні очі бачив, як вони шпокали один одного в задницю! – Лео скривився. – Що це таке, якщо не педерастія?

– Ти справді це бачив?

– Ну як… вони, звісно, були під ковдрою. Але голі! І Ян був спітнілий, мокрий, як квач. А ще – ти би бачив обличчя америкоса! О-о-о, ти не уявляєш, яким сконфуженим воно було.

Семен уявляв. Уявляв краще за Левка.

– І ще знаєш що? – стишив голос українець, подаючись уперед.

– Що?

– Зник постер Бар Рафаелі зі стіни.

– Правда? – зобразив здивування Семен.

– Всратись мені на місці, якщо ні!

Сьома і так знав, що правда. Він також знав, чому Ґрем зняв постер – через Сатомі. Негоже приводити додому дівчину, коли на стіні висить плакат ізраїльської топ-моделі.

– Думаю, це було просто прикриття. – Лео задумливо втупився у стелю вагону, що гальмував перед пероном у «Solna centrum». – Типу, дивіться, який я плейбой, а насправді… уф!

– Може, це сталося вперше і востаннє, – знизав плечима росіянин. – Звідки тобі знати?

Протяжне зітхання. Українець у таке не вірив.

– Дай Боже. – Левко склав руки на грудях і замислився. Довго кмітив про своє. А тоді раптом, коли поїзд метро рушив до наступної станції «N"ackrosen», наче прокинувся: – Якщо що, то я з тобою в наметі ночую. Затямив?

Семен прикусив губу, щоб не розреготатися.

– Гаразд. За це можеш не переживати. – Витягши з кишені кубик Рубика, він почав перемішувати кольори на гранях.

Літак, що виконував рейс 7268 «American Airlines» із Маямі до Ліми, знижувався, заходячи на посадку до міжнародного аеропорту Хорхе Чавеса, що в Кальяо, на одинадцять кілометрів південніше від перуанської столиці. Вітер налітав поривами з південного сходу; широкофюзеляжний «Boeing 767» робив коло над океаном, щоб наблизитись до посадкової смуги з північного заходу. На сході над горами займалась зоря, з іншого боку – на заході – чимала частина Тихого океану ховалась у темряві.

Лайнер порівнявся зі смугою, випустив закрилки і, здригаючись на неспокійному вітрі, сунув до землі.

Левко прокинувся першим (під час сну вони не розщібали поясів безпеки, і стюардеси не будили мандрівників перед зниженням) і побудив товаришів.

– Ну що? – забуркотав Семен.

– Дивись.

Хлопці й дівчина сиділи з правого боку «Boeing’а». З ілюмінаторів відкривався вид на сонне безмежжя найбільшого світового океану. У кволому передсвітанковому світлі його гладінь нагадувала шерехатий лист сталі. Вдалині над водою проблискувала трійка вогників – навантажений контейнерами корабель сунув до порту Кальяо.

– Що це? – Росіянин тер очі, не розуміючи, де він.

– Тихий океан, – прошепотів Левко, вткнувшись носом в ілюмінатор. – Сідаємо.

Лайнер труснуло. Сьома несвідомо торкнувся пряжки на ремені безпеки, перевіряючи, чи вона застібнута.

На кріслах попереду них Ґрем, Сатомі і Ян також прихилились до ілюмінаторів. Друзі заворожено спостерігали, як темна водяна поверхня насувається, витісняючи з ілюмінаторів горизонт. Літак опустився достатньо, щоб розрізняти пінисті буруни на хвилях.

– Який же він великий, – позіхнув українець, коли водяний обшир закрив більшу частину його вікна.

Сьома знизав плечима, мовляв, а що ти хотів?

Троє з них бачили цей океан уперше. І дехто – востаннє.

Рейс АА7268 прибув вчасно. Друзі поквапно залишили літак, пройшли паспортний контроль і почесали на стійку реєстрації трансферних пасажирів – отримувати посадочні квитанції на рейс LA2011 компанії «LAN Peru», котрий о 8:05 відлітав до Куско.

Менш ніж через півтори години, о 9:25, вони вже стояли в аеропорту високогірного Куско, очікуючи багаж. У зоні прильотів їх чекав Девід Ренцо, власник хостела, в якому хлопці вирішили зупинитися. Допомігши з речами, Девід розсадив друзів у мінівені «Toyota» і через п’ятнадцять хвилин привіз до крутої стежки, що тягнулась поміж глухих кам’яних стін, підіймаючись до затишного двоповерхового котеджу, який тулився до схилу гори. То був «Samay Wasi Youth» – заброньований ними хостел.

Першого дня Левко, Сьома, Ян і Сатомі відпочивали, не вилазячи з ліжок. Ґрем схотів показати, який він герой, і після обіду вибрався до центру міста. Спроба завершилась фіаско: на першому ж підйомі американець видихався, назад йому допомогли дійти двоє перуанців, що проходили повз. Така доля всіх, хто прибуває в Куско з низинної Ліми. Місто розташоване на висоті 3340 метрів над рівнем моря, перепад тиску спричиняє гірську хворобу і для адаптації іноді необхідно два-три дні. Сьома й Левко, знаючи про те, як гори ставляться до новачків, навмисне лишили два дні на акліматизацію перед тим, як полізти на Саксайуаман і їхати далі на схід.

У четвер 26 липня друзі нарешті спромоглися вибратись на обід у піцерію і погуляти центром Куско. Ввечері вони почувались достатньо добре, щоб наступного ранку податись на Саксайуаман та інші руїни, що кільцем оточують колишню столицю імперії інків.

Руїни були по сусідству з «Samay Wasi Youth», відразу за північною околицею Куско. Попри ілюзорну близькість дістатися до Саксайуамана виявилось непросто. Споруда розташувалась на висоті 3701 метр, майже на чотириста метрів вище за центр Куско, і попри те, що на карті фортеця за малим не впирається в місто, підйом до неї виявився нелегким і тривалим.