Чтение онлайн

— Тепер, товаришу капітан-лейтенант, стільки ботиків ходять на лови… І з пальним вільніше стало… Певне, відстав од своїх.

— Але вони, як правило, не ходять під мотором при доброму попутному вітрі, — сердито кинув капітан-лейтенант.

А Жуков, спустившись із містка, довго ще не міг заспокоїтися. Несмачним здався жирний м'ясний обід і компот, який так хвалили сьогодні товариші матроси. Невдало минає останній день служби на рідному кораблі! А попереду нова, нелегка розмова з Клавою.

Мічман Агєєв узяв кухоль з холодним, як лід, квасом. Обережно подув на піну, що косим бугром піднялася над товстими вінцями. Надпив трошки, поставив кухоль на прилавок кіоска.

Вечоріло, але сонце все ще нестерпно пекло з безхмарного балтійського неба.

По широкій вулиці летіла їдка курява — часточки цегляного щебеню й попелу від зруйнованих бомбардуваннями, ще не відбудованих домів, що там і тут громадилися навкруги. Вітер дув з моря, але, проносячись над кам'яними пірсами та портовими спорудами, над червоними черепичними дахами гостроверхих будинків, втрачав по дорозі всю свою підбадьорливу свіжість.

Сергій Микитович повів широкими плечима, стягнутими гарячим сукном. Звичайно, в робочому бавовняному кітелі було б значно вільніше, але, виходячи в місто, мічман завжди одягав новий суконний кітель.

Можливо, тому й не любив часто ходити у звільнення. Значно простіше почував себе на борту.

Він знову ковтнув квасу. Піднявши трохи біловерхий кашкет, витер піт з костистого, ніби облитого йодом лоба під завитками м'якого світлого волосся. Знову взяв гранчастий кухоль з прилавка, ліниво спостерігаючи, як один за одним лопаються бульбашки над поверхнею прозорої темнокоричньової рідини.

Нікуди поспішати. Вихідний. Строк звільнення далеко ще не закінчився.

Напевно, ще навіть немає шлюпки біля пірса. Але він уже відпочив добре. Погуляв, викупався, полежав на пляжі.

— Звичайно, міг би краще провести вихідний. Так, як усе частіше мріється з певного часу, з того часу, коли відбулося це скороминуче, на перший погляд, знайомство, що потім почало усе більше брати за душу… І справді, коли вперше побачив її на палубі доку, чи міг він сподіватися, що образ цієї дівчини так владно захопить його думки і почуття?

Мічман Агєєв мимоволі поглянув на годинник… Якщо зараз повернутися на док, можна було б устигнути зайти в бібліотеку, обміняти книжку… Він і раніше любив читати, але тепер відвідування бібліотеки стало для нього особливо принадним. Ні, до того часу, доки підійде шлюпка і він добереться додому, бібліотека вже буде закрита… Отже, нікуди й поспішати…

Незабаром стане прохолодніше… Промчав з порту грузовик, що віз нову партію моряків, звільнених у місто… Проїхав укритий пилом заміський автобус, переповнений робочим людом — будівниками могутньої електростанції нового прибережного міста Електрогорська, що поспішали після роботи додому…

Мічман повільно пив холодний квас, бажаючи дістати повне задоволення. «Поспішай повільно» — його любима приказка була відома всім, хто мав з ним справу.

Він швидко підніс руку до козирка, вітаючи офіцера, який проходив мимо нього. Пройшов матроський комендантський патруль, чітко карбуючи крок, виблискуючи темною сталлю закинутих на плечі гвинтівок. Білява дівчина вибігла із зеленої хвіртки, взявши під руку високого моряка, щось весело говорила. Місцевий житель, очевидно рибалка, сутулий, у вицвілому комбінезоні, ввійшов у хвіртку іншого будинку, почав підніматися на високий ґанок.

Мічман повернувся обличчям до масивної бочки, що темніла в глибині кіоска.

Раз у раз поряд зупинялися любителі холодного квасу, дзвеніли дрібними грішми, поспішно осушивши кухоль, рушали далі. Кіоск був на півдорозі від порту до міста — «заправочна станція», як називали його матроси. Сергій Микитович не поспішав нікуди, благодушно сьорбав із кухля.

Звичайно, було б приємніше не стояти, а сісти за столик, замовити пивця і закуску — ну, скажімо, квашений горох, воблу або сухарики, посипані крупною прозорою сіллю. Але непогано освіжитися й стоячи. Добре вже й те, що оперативно розвернулися з квасом, зуміли організувати доставку його в цей, не так давно відбитий у фашистів порт. Вимагати від воєнторгу більшого — означало б даремно роз'ятрювати душу.

З ребристої башти лютеранської церкви на головній площі міста почав повільно, з передзвоном бити старовинний годинник. Боцман лічив удари. Мабуть, можна вже повернутися в порт. Раптом стало нудно стовбичити отак без діла на спеці, що пливла навкруги. Коли б не вихідний — зайшов би в шкіперський відділ поговорити про доставку нового манільського троса замість партії, забракованої вчора.

Треба їм пояснити, що трос потрібен першокласний, не такий, який довелося відправити назад, бо його шершаві волокна трохи пахли гаром і потріскували на згинах… Якщо рослинний трос тріщить, пахне гаром — значить, довго лежав на складі. Нехай дадуть гладенький трос, приємний на запах, без вихорів на поверхні…

Він злегка усміхнувся власним думкам. «Відвернути свою увагу хочеш, Сергію Агєєв? Не за трос зараз хвилюєшся ти, зовсім не за трос…»

— Кухлик квасу! — почув він за спиною чийсь дуже знайомий голос.

Агєєв не обернувся, тільки трохи відступив од прилавка. Той, у кого знайомий мало не весь флот, не може обертатись щосекунди… Позаду зашелестіли папірці, дзвякнули монети об мокрий прилавок, кіоскерша в білому халаті підставила кухоль під пінний струмінь…

— Товаришу боцман! — пролунав позаду той самий дуже знайомий, але тепер здивований і разом з тим захоплений голос. — Оце зустріч так зустріч…

Мічман обернувся і вже наступної миті міцно стискав простягнуту йому руку.

— Фролов, друже… — тільки й сказав мічман Агєєв.

Перед ним, одягнений у сірий фланельовий цивільний костюм, взутий у жовті елегантні черевики, стояв старий фронтовий друг — Діма Фролов. Поля м'якого фетрового капелюха прикривали сміливі усміхнені очі, широкий комірець сніжнобілої апашки охоплював смугляву шию.

— Сергію Микитовичу! — повторив Фролов.

Не випускаючи руки Агєєва, присунув до кіоскерші свій за один раз спорожнений кухоль, поставив поряд кухоль боцмана.