Чтение онлайн

— А я з десяток норвезьких фраз сяк-так зліплю, якщо треба буде, — сказав Агєєв.

Він сидів, відкинувшись на зручну спинку сидіння. Вираз повної благодушності, насолоди од відпочинку сяяв на його обличчі. Стиснутий з обох боків кістлявим штурманом і товстим старшим механіком, він почував себе цілком затишно. Під свіжим вітерцем, що дув у відчинені вікна машини, витяг з верхньої кишені кітеля кругле дзеркальце, поправив коротке пасмо волосся, яке вибилося з-під козирка.

Машина пішла швидше, котилася тепер вулицями передмість.

Менше зустрічалося велосипедистів.

Насувалися на брук старі будинки, які щільно тулились один до одного.

Уже не вичепурені туристи, а мляві похмурі люди з шкіряних безрукавках і вицвілих комбінезонах важко йшли по крутих бруківках до своїх жител, що гніздилися високо над гаванню.

І знову розсунулася сонячна далина, ще раз просиніла і сховалася вода затоки. Вони виїхали за місто на гірську дорогу, що вилася серед зелені й дачних будиночків, розташованих біля темних скель.

— Скрізь і повсюди своя краса, — сказав Агєєв. — Може, скомандуєте шоферові не газувати дуже?

Старший механік досадливо ворухнувся. Він мовчав усю дорогу, його думки були зосереджені на одному. Іноді він починав усміхатися, мугикав якийсь мотив.

— Зараз би на травці полежати ось під таким деревцем, — зітхнув Уточкін, дивлячись на зелень. — Так, різні бувають у людей смаки. Що він, дивак, власної вигоди не бачить?

Машина йшла повільніше, проїжджала мимо літнього худого чоловіка, що сидів на кам'яній обочині дороги. Розклавши на колінах газету, норвежець неквапливо їв сушену рибу. Його майже торкнулося крило машини, що проїхала мимо.

— Закушує собі під курявою, на камінні, дивачина. А міг би пройти два-три кроки, на тій он галявині розташуватися, — сказав Уточкін.

— А вас не зацікавило, що означають оці стовпчики з написами по краях дороги? — різко спитав штурман.

— Бачу стовпчики… А хто їх знає, що там написано.

— Так от, учора, проїжджаючи по місту, ми поцікавилися цим, — сказав Курнаков. — На них написано «adgang forbudt» — вхід заборонено. Вся оця зелень, кожне деревце, кожна галявина тут — належать бергенським власникам дач. Ніхто не сміє торкнутися їх під страхом арешту або штрафу.

— Так, може, пустимо самим повним машину? Нудно стало дивитися на цю зелень, — сказав Агєєв.

Штурман кивнув. Машина пішла повним ходом. Агєєв знову витяг кругле дзеркальце з кишені, підніс до очей.

— Що це ви все у дзеркало на себе любуєтесь? — здивувався штурмам.

— А от назад погляньте, товаришу капітан другого рангу. Та не обертайтесь, а як я… — Агєєв простяг йому дзеркальце.

Курнаков глянув у скляний сріблястий кружечок. У дзеркалі відбився дальній поворот дороги. Було видно, як винеслись із-за цього повороту три велосипедисти, поспішаючи з усіх сил. Вони низько пригнулися до рулів, їхні коліна рухались, як у гонщиків на треку. Один мчав попереду, двоє інших — кроків за двадцять від нього. Мить — і новий поворот сховав їх з очей.

— Що б це означало, мічмане? — спитав Курнаков.

— А це означає, — сказав суворо Агєєв, — що перебуваємо ми, як ви точно висловились, у буржуазній країні. Ще в порту я помітив цих громадян — вони осторонь корабля стояли. По дорозі глянув у дзеркальце — вони тут як тут. Ми загальмували — і вони теж.

— Подивимось, що далі буде, — сказав Курнаков.

Машина звернула з шосе вбік, на нешироку лісову дорогу. З-за сосон і білокорих берез виникли обриси заміського будинку.

— Тролдхауген. Едвард Гріг, — сказав шофер, обернувшись до пасажирів. Загальмував біля будинку. Недалеко стояло кілька автомашин.

З напіввідчинених дверей і розкритих навстіж вікон будинку з високою заскленою терасою та квадратною башточкою мезоніна линули звуки фокстрота, важке човгання багатьох ніг.

— Схоже на те, що тут веселяться на всю губу, — сказав Уточкін. Від будинку, поспішно спустившись з ганку, йшла до нас невисока жінка в білому фартусі і старомодній наколці. Щось сказала Курнакову.

— Вона говорить, — переклав Курнаков, — що це веселиться молодь, американські туристи. Просить зайти в музей пізніше, а зараз пройти до озера, до могили Гріга.

Старший механік повернувся, швидко пішов по кам'янистій стежці вниз.

— Тихоне Матвійовичу! — покликав штурман. Старший механік не відповів. Він ішов усе швидше, майже біг, нібито звуки фокстрота штовхали його в спину. Всі інші рушили за ним. Зупинилися тільки тоді, коли музика завмерла вдалині. Їх охопила волога тиша парку, що розкинувся навколо.

Крізь листя дерев блищала тут бліда вода озера. Вкрита біля підніжжя довгими лезами папороті, густими кущами вересу, здіймалася гранітна скеля. Старший механік, опустивши голову, стиснувши пальці в кулаки, зупинився, придивився, зняв капелюх.

— Могила Едварда Гріга, — неголосно сказав штурман.

Моряки мовчки дивилися на врізаний у граніт широкий клинописний напис: «Едвард і Ніна Гріг», оточений диким розливом зелені.

Агєєв обернувся на шелест кроків по кам'янистій стежці.

По стежці швидко спускалися три чоловіки. Неважко було впізнати в них помічених мічманом велосипедистів. Усі троє були однаково одягнені — темні грубошерсті піджаки облягали широкі плечі, штани, мішкуваті в колінах, були заколоті шпильками на зразок велосипедних штрипок.

Попереду поривчастою, не зовсім твердою ходою йшов високий хлопець. На його смуглявому, затемненому капелюхом обличчі був визивний вираз.

Кістлявий широкоплечий старик, що спускався слідом за ним, наздогнав його, схопив за лікоть, ривком повернув до себе. Хлопець щось злісно пробурмотів. Старик говорив докірливо й гаряче. Третій норвежець теж стис за лікоть і примусив зупинитися хлопця, що слабо опирався.