Чтение онлайн

Андросов кивнув.

— Знаєте, що було тут минулого року? Лінкори «Вісконсін» і «Нью Джерсі» віддали якорі в порту Осло, їхні гармати, звичайно, не були націлені на берег, але озброєння лінкора — видовище досить вражаюче само по собі. Командир американської ескадри запропонував норвежцям ознайомитися з озброєнням кораблів, а на берег для дружніх зносин з населенням сходили офіцери й кадети — все сини заможних американських сімей. Кінчилося це тим, як писали газети, що норвезька молодь влаштувала справжню облаву в столичному Королівському парку, куди американці взяли за правило водити міських дівчат. Норвежці розвели дівчат по домівках, а американцям запропонували ввічливо й категорично, як писали газети, повернутися на свої кораблі.

— Нам'явши їм боки — теж ввічливо й категорично! — невесело посміхнувся Андросов. — Думаю, Миколо Олександровичу, що й інші можливості страшать начальника порту і його американських хазяїв. Вони бояться, що надто разючим буде контраст між поведінкою наших і їхніх моряків. І ще бояться вони відвертих розмов між радянськими людьми і простими матросами флоту Сполучених Штатів. Тими матросами, яких і тепер на американському флоті люто б'ють, для яких на кожному кораблі приготовлені ручні кайдани.

— Можливо, й це. Можливо, провокації, — Сливін сів у крісло.

— Так от, чекаю вашої поради. Сьогодні мені подано проект водолаза-інструктора Костикова, який пропонує своїми силами провести ремонт.

— Про цей проект позитивно відгукнулися наші офіцери і командний склад криголама, — сказав Андросов.

— То ви вже в курсі справи? — Сливін навіть усміхнувся від задоволення. — Там є дуже дотепні думки… То чи не махнути нам рукою на ці прокляті фірми, чи не зіграти аврал? Спільними зусиллями обійдемось без допомоги іноземців… Ага, здається, вісті з дому!

Тільки зараз він побачив на столі розгорнутий аркушик радіограми, жадібно прочитав.

— З дому! Молодець, донечко. Склала екзамени в університет — все відмінно. Мати так хвилювалась.

Андросов співчутливо слухав. Знав, як сам Сливін хвилювався за ці екзамени, тільки вчора послав запит дружині про домашні справи. Мовчав, поки Сливін перечитував радіограму.

— Значить, заперечень проти проекту Костикова немає? Я особисто вважаю його здійсненним цілком, — сказав начальник експедиції, бережно ховаючи радіограму.

— Дуже розумний проект. Партійний і комсомольський актив очолить боротьбу за найкоротший строк його виконання! — відповів Андросов.

Лейтенант Ігнатьєв прийшов з берега у чудовому настрої. Він був на звільненні в цивільному костюмі, купив в одному з бергенських магазинів крислатий капелюх, у другому — великі окуляри від сонця — димчасті жовтуваті скельця в голубій пластмасовій оправі.

Він швидко пройшов у свою каюту, кинув капелюх на койку. Окуляри зняв і сунув у кишеню ще раніше, підійшовши до корабельного трапа. Витяг з-під подушки свій заповітний зошит, написав два рядки, замислився, почав гризти олівець, писав знову.

— Лейтенанте, перевірили таблицю світлого часу в районі плавання? — спитав Курнаков, входячи до каюти. Ігнатьєв схопився на ноги.

— Перевірив, товаришу капітан другого рангу.

— Так… — Курнаков дивився не на Ігнатьєва, а на товстий зошит на столі. — Сумніваюсь я, лейтенанте, що з вашими поетичними вправами ми зможемо благополучно закінчити похід. Знову віршики писали?

— Та ось спало на думку під час прогулянки…

Ігнатьєв перебирав сторінки зошита. Ще весь був у полоні щойно написаного. Добре вийшло! Згадав розмову з Андросовим, прохально усміхнувся.

— Може, хочете прочитати?

Курнаков мовчки сів на койку, взяв розкритий зошит.

Ігнатьєв сів поряд з Курнаковим, нетерпляче ждав оцінки. Начальник штабу мовчав.

— Це я в нашу стінгазету хочу… — слабким голосом сказав Ігнатьєв. — Капітан третього рангу говорить — треба давати вірші в стінгазету…

Він, засмучений, замовк, відкинув волосся, що впало було на брови.

— Нехай тоді капітан третього рангу і займається штурманським забезпеченням походу! — Курнаков рішуче захлопнув зошит… — Нічого говорити — вірші непогані. Але ще раз попереджаю, лейтенанте: або поезія, або штурманська точність.

— Але ж поезія це і є точність! — з відчаєм сказав Ігнатьєв, присуваючи до себе зошит. — А наша штурманська справа — це ж сама поезія! Скільки було штурманів хороших поетів. Знаєте вірші балтійця Лебедєва, що штурманом на підводному човні ходив? Прекрасний був штурман, а його вірші тепер у хрестоматіях друкують. А північноморський штурман Іващенко, гвардієць! Дивіться, як він писав, товаришу капітан другого рангу.

Ігнатьєв продекламував співучим голосом:

— В усякому разі сумніваюсь, щоб ці офіцери писали свої вірші в походах, — сказав Курнаков, підводячись. — На морі колій нема. Якщо під час вахти віршики складати…

Він, обурений, замовк.

— Дозвольте доповісти, товаришу капітан другого рангу, — теж підвівся Ігнатьєв, — під час вахти я віршів ніколи не пишу. — Захоплюючись у глибині душі Курнаковим, він мимоволі перейняв його холодно-коректний тон. — Маєте зауваження щодо моїх упущень по штурманській службі?

— Ні, поки що не маю. Поки що працюєте непогано.

Курнаков дивився на Ігнатьєва, на його підняте сміливе обличчя, обрамоване жовтуватим волоссям. «Непоганий, талановитий штурман, але от захворів віршами, що тут робитимеш!»