Віта Ностра
Шрифт:
Шторм угамувався. Каламуть у воді зникла, море знову стало прозоре, і Саша вловила краба – крихітного, мов павучок. Уловила й одразу відпустила. Половина часу, відпущеного на відпочинок, наче випарувалась – здавалося, щойно приїхали, а вже через вісім днів їхати…
Чоловік у синій кепці зустрівся їй на базарі. Саша йшла, прицінюючись до вишень, обігнула торговельний ряд і раптом побачила його в натовпі. Чоловік стояв оддалеки, втупивши в Сашу темні окуляри, що не пропускали ні промінця. І все-таки вона була впевнена, що він дивиться тільки на неї одну.
Саша розвернулася й рушила до виходу з базару. Зрештою, вишень можна купити на розі – там дорожче, але не набагато. Помахуючи поліетиленовим пакетом, вона вийшла на Вулицю, Що Веде До Моря, і рушила нагору, до своєї п’ятиповерхівки, намагаючись довше лишатися в тіні акацій та лип.
Пройшовши півкварталу, озирнулася. Чоловік у темному джинсовому костюмі йшов за нею.
Саша чомусь була впевнена, що він залишився на базарі. Ймовірність того, що чоловікові й Саші просто по дорозі, звісно, була, проте здавалася геть несерйозною. Дивлячись у чорні, непрозорі скельця окулярів, Саша раптом відчула панічний жах.
Навколо було повно відпочивальників та пляжників. Діти так само обливалися розталим морозивом, кіоски так само торгували жуйкою, пивом і овочами, з неба шкварило пообіднє сонце, а Саші стало холодно до інею в животі. Сама не знаючи, звідки страх і чому вона так боїться темного чоловіка, Саша рвонула вгору по вулиці так, що тільки босоніжки застукотіли, а перехожі сахнулися з дороги.
Задихаючись і не сміючи озирнутися, вона забігла у двір з «павичевими» деревами. Заскочила в під’їзд і подзвонила. Мама довго не відчиняла двері, внизу, у під’їзді, ляснула стулка, почулися кроки по сходах…
Мама нарешті відчинила. Саша заскочила у квартиру, трохи не збивши її з ніг. Зачинила двері й замкнула на замок.
– Ти що?!
Саша припала до вічка. Викривлена, наче в кривому дзеркалі, з’явилася сусідка з торбинкою аличі, пройшла другий поверх, пішла вище на третій…
Саша відсапалася.
– Що сталося? – тривожно спитала мама.
– Та нічого, – Саші вже було соромно. – Причепився тут один…
– Хто?!
Саша почала пояснювати. Історія з темним чоловіком, розказана словами, виявилася не тільки не страшною – взагалі дурною.
– Вишень ти не купила, – підсумувала мама.
Саша винувато знизала плечима. Треба було взяти торбину й повернутися на базар, одначе від самої думки, щоб одчинити двері й знову вийти у двір, жалібно засіпалися жижки.
– Нові новини, – зітхнула мама.
Узяла в Саші торбу та гроші й мовчки пішла на базар.
На другий день уранці, по дорозі на море, Саша знову побачила темного чоловіка. Він стояв біля кіоску турфірми, ніби вивчав маршрути та ціни, а насправді спостерігав за Сашею крізь непрозорі темні окуляри.
– Ма… Дивись…
Мама простежила за Сашиним поглядом. Підняла брови:
– Не розумію. Стоїть собі чоловічок. Ну то й що?
– Ти в ньому нічого особливого не бачиш?
Мати йшла, наче нічого й не сталося, з кожним кроком наближаючись до темного чоловіка. Саша сповільнила крок.
– Я перейду на той бік.
– Ну перейди… По-моєму, тобі сонце напекло голову.
Саша перетнула смугу м’якого асфальту з відбитками шин. Мама пройшла повз темного чоловіка, він на неї навіть не глянув. А дивився на Сашу й тільки на Сашу Проводжав її поглядом.
На пляжі вони взяли шезлонг, поставили на звичному місці, та Саші вперше не хотілося купатись. Їй хотілося повернутися додому й замкнутися в квартирі… Хоч двері у квартирі диктові, можна сказати, ілюзія, обшита старим дерматином. Краще вже тут, на пляжі, де люди й де гомін, де погойдуються при березі плавучі матраци, малюк з надувним кругом на поясі стоїть по коліна у воді, а круг у вигляді лебедя з довгою шиєю, і дитина стискає біле піддатливе горло…
Мама купила пахлави у рознощиці в білому фартусі. Саша довго облизувала солодкі липкі руки, потім пішла до моря – сполоснути. Зайшла у воду, не знімаючи пластикових шльопанців. Червоний буй, знак досконалості на півдорозі до обрію, ледь-ледь гойдався на воді, відбивав сонце матовим боком. Саша всміхнулася, скидаючи тривогу. Справді, смішна історія. Чого їй боятися? Через тиждень вона поїде додому, і взагалі. Що він їй зробить?
Вона зайшла глибше, зняла шльопанці й закинула на берег, якомога далі, щоб не потягло випадковою хвилею. Пірнула, пропливла кілька метрів під водою, випірнула, пирхнула, засміялась і рвонула до буя – залишаючи позаду берег, гомін, торговку пахлавою, страх перед темним чоловіком…
А вдень виявилося, що забули купити олію, й нема на чому смажити рибу.
Хиталися рожеві квіти на «павичевих» деревах. Далі, в кущах, теж щось цвіло й пахло, заманюючи бджіл. На лаві дрімала бабуся. Хлопчик років чотирьох водив крейдою по бетонній брівці тротуару. По Вулиці, Що Веде До Моря, текла звичайна строката юрба.
Саша вийшла на вулицю й знов озирнулася. І бігом, щоб скоріше впоратися, рвонула в магазин.
– Жінко, ви остання? Я буду за вами…
Черга рухалася не швидко, але й не повільно. До прилавка залишалося три людини, коли Саша відчула погляд.
Темний чоловік виник у дверях магазину. Ступив усередину. Минаючи чергу, підійшов до прилавка. Зупинився, наче розглядаючи асортимент. Очі, сховані за окулярами, свердлили Сашу Просвердлювали наскрізь.
Вона не зрушила з місця. Спершу тому, що ноги прилипли до підлоги. Потім – подумавши й усвідомивши, що тут, у магазині, їй ніщо не загрожує. Їй узагалі нічого не загрожує… А все кидати, вибиратися з черги, бігти додому – нерозумно. У під’їзді він її й наздожене.
От хіба що покричати мамі знадвору… Нехай визирне у вікно…
І що?!
– Дівчино, ви берете?
Вона попросила олію. Розплачуючись, розсипала дріб’язок. Дідок, що стояв за нею, допоміг зібрати монети. Може, попросити в когось допомоги?
Темний чоловік стояв коло прилавка й дивився на Сашу. Від його погляду в неї плуталися в голові думки. Ганьба, але дедалі дужче хотілося в туалет.
Закричати «Допоможіть!»?
Ніхто нічого не зрозуміє. Ніхто не знає, чому Саша відчуває такий жах перед цим звичайним собі чоловіком. Ну, бліде лице… Ну, темні окуляри… Що ж з нею відбувається, коли він отак дивиться на неї крізь непрозорі скельця?!