Чтение онлайн

— Ти дозволяєш менi говорити з тобою так, як я того хочу?

— Будь ласка! — кинула Аглая, не одриваючви очей вiд його обличчя. — Що ти думаєш менi сказати?

Дмитрiй пiдiйшов до вiкна. За вiкном в абрикосовому саду щось кричала хазяйка подвiр'я й над одною з ваз дзижчала муха. На лiву вiконницю сiв єгипетський голуб i протуркотiв своє ласкаве "супруг".

— Ну, я тебе слухаю, — сказала Аглая. — Як ти там хочеш говорити зi мною?

— Бачиш, — почав мамулувате Карамазов i почервонiв. — Я страшенно хотiв би мати… тебе…

Аглая засвистiла. Боже мiй, як їй не свистiти, коли Дмитрiй такий без кiпця наївний. Що значить "мати"? Чи не думає вiн, що вона так i кинеться йому в обiйми? Нi, цe зовсiм несерйозно! I коли б хтось iнший сказав так, вона б зумiла реагувати. Але йому вона радить тiльки покинути свою "карамазовщину" й поважати себе i її.

— Ти зрозумiв мене? — сказала вона, кiнчаючи. — Ну, говори ж, Дiмi.

Вiн нiчого не вiдповiдав i мовчки дивився кудись у простiр. Вiн почував себе дуже нiяково. Так пройшло кiлька секунд. Але от раптом вiн зареготав сильним i цiлком природним реготом.

— Знаєш що, — промовив вiн. — Дозволь менi поцiлувати твою голову.

Аглая з зацiкавленням подивилась на нього. Вона знову взяла в долонi його обличчя й промовила ласкавим, майже матернiм голосом:

— Поцiлувати менi голову?.. I цього не треба робити.

— Клянусь тобi, — раптом скрикнув Карамазов. — Клянусь тобi, що в мене й тiнi не залишилось поганого почуття до тебе.

— Я дуже рада, — сказала Аглая. — Я вiрю. Dante avait bien raison de dire que L'Enfer est pave de bonnes resolutions{15}. Але я дозволю тобi це зробити тiльки тодi, коли трапиться те, про що я зараз думаю.

— А про що ти зараз думаєш?

— Дiмi, не треба бути таким наївним, а то я зовсiм розчаруюсь у тобi. Ти зараз дуже подiбний до свого друга Вовчика.

Аглая пiдiйшла до глечика з абрикосовою водою i зробила з нього кiлька ковткiв. Якось химерно вона виглядала зараз, i Карамазов вiдчув у нiй щось надзвичайно рiдне. Йому здалось, що саме її вiн загубив колись, i вона тепер прийшла до нього, така бажана, як нiхто i як нiщо. Карамазов дивився в її очi, стежив за її рухами, i йому ввижалось, що цi очi й цi рухи вiн бачив чи то увi снi не то наяву. Але коли це було наяву, то це було тисячу рокiв тому. Йому навiть прийшла мисль, що вiн, Карамазов, жив в якiйсь iншiй плотi ще далеко до Данте, що його допiру згадала Аглая.

— Чого це так довго нема наших вiд лiкаря? — раптом сказала дiвчина. — Як ти думаєш, Дiмi?

— Очевидно, зуб виривають.

Карамазов вийняв портсигар i запалив нову папiросу. Повз вiкон iз криком пробiгла дiтвора й зникла за рогом. Знову затуркотiв єгипетський голуб.

З дальнього дому вiдпочинку вдарили в дзвiн: мабуть, скликали до другого снiданку. Бiла лапа пiвденного сонця полiзла вище й поширилась.

У кiмнатi стало ще душнiш.

— Ну, Дмитрiй, — сказала Аглая, — ти йшов би додому: я зараз думаю надягати купальний костюм. Карамазов узяв капелюх i мовчки пiшов до дверей.

— Я гадаю, що ми зустрiнемось увечерi? — сказала йому вслiд Аглая.

Дмитрiй повернувся. Вона стояла, заложивши руки за голову, й загадково дивилась на нього.

— Обов'язково! — сказав вiн i вийшов iз кiмнати.

"Щось почалось", — раптом прийшло йому в голову. Не той роман, що до нього вiн хотiв утекти од нудоти буднiв нудної Ганни, — почалось щось тривожне i — тепер вiн певний — трагiчне. Але не жах викликало воно в нiм, а почуття якоїсь безумної радостi, нiби вiн мусив на днях одкрити цiлком нову й надзвичайно цiкаву сторiнку в своєму одноманiтному життi.

Карамазов пiшов до рiки. Йому хотiлось зараз кинутись у воду й попливти проти течiї чорт знає куди — такими сильними й рiшучими рухами розсiкаючи дзеркальну поверхню.

Вiн так нiколи не чекав вечiрньої години, як того душного дня. I цiлком нормальна людина не може уявити, як вiн мучився, коли Аглая не вийшла з дому.

Але вона не виходила й на другий та на третiй день — у п'ятницю. В суботу товариш Вовчик, зустрiвшись iз тьотею Клавою бiля квартири флоберiвських дам, поставив таке рiшуче запитання:

— Скажи менi от що: чому це не видно твоєї племiнницi? Чи не посварилась вона з Дмитрiєм?

— Не думаю, — сказала тьотя Клава. — Моя племiнниця дуже розумна людина i з пустячка не буде робити трагедiї.

— Ну так чому ж вона сидить дома?.. Чи, може, й вона захворiла?

Тьотя Клава посмiхнулась i нiчого не вiдповiла. Вона пiдiйшла до акацiї, зiрвала плiд i, зробивши з нього дитячого пищика, взяла його в свої ярко-червонi губи. Товариш Вовчик пiдвiв бiлi брови й сказав з обуренням:

— По-перше, я не розумiю, чого ти мовчиш, а по-друге — таємнiсть тут зовсiм не до дiла. Чому не сказати прямо?

— По-перше, — обурилась, у свою чергу, тьотя Клава, — я не знаю, що менi сказати прямо, а по-друге — я тобi не жiнка, i ти так не кричи на мене! Чи, може, ти хочеш, щоб я покликала Євгенiя Валентиновича?

Лiнгвiст раптом зблiд. Вiн зовсiм не чекав такого несподiваного повороту в розмовi i, як i треба було припускати, перелякався.

— Я прошу пробачення, — сказав вiн. — Ти… ви не зрозумiли мене.

Але тьотя Клава вже заспокоїлась. Вона не може довго гнiватись на "свого чудачка", її тiльки дивують цi мужчини: не встигне поцiлуватись два чи то три рази з тою чи iншою жiнкою, як уже ту чи iншу жiнку починає вважати за свою власнiсть i починає на неї страшенно кричати. Ну, добре, вона дещо дозволила товаришу Вовчику… але хiба йому цього вже досить? Тьотя Клава нiяк не чекала, щоб лiнгвiст мiг так скоро розчарувати її.

— Подякуй моєму характеровi! — сказала вона й подала свою руку для поцiлунку.