Весна-красна

Перемишляни — районний центр Львівської області Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Це тепер.

А як довго (ой, як довго!) це були «Пшемишляни» — містечко Львівського воєвудства Ржечі Посполитої Польської.

А як довго (ой, ще довше!) це було містечко, — я не знаю, як воно ся називало, — австро-угорської монархії.

Їдеш непоганим шосе із Львова на Перемишляни, дивишся і праворуч, і ліворуч, думаєш:

— Чому це була Австро-Угорщина? І чому це Гітлерові хотілося, щоб тут була третя імперія? Чому? Їй-богу, збожеволіли люди!

Подивіться, прошу я вас, на отой лісок. Ну, такий же самісінький, як і під Лебедином на Сумщині. Ми хлопчаками в ньому проліски рвали і фіалки, і білок ловили. Стоїть он там дубок. На такий самісінький дубок я колись біля В'язового на Полтавщині до кібчикового гнізда дрався.

А ота балка… Хіба не така сама балка біля Хмельницька на Вінниччині? І біля Ладанського монастиря на Прилуччині? І біля Романівки на Сквирщині?

А рілля і праворуч, і ліворуч од шосе… Хіба не на такій самій ріллі росте на Полтавщині пшениця? І на Харківщині? І на Київщині? І на Правобережжі, і на Лівобережжі?

А Австрія кричала, що це її споконвічна земля. Шляхетська Польща, — що це земля її. Гітлер пінить, що ця земля має бути його.

Їдуть назустріч вам парокінні гарби. Сидять на тих гарбах діди, сидять баби, чоловіки, жінки, хлопці, дівчата.

Коли б я теж їхав на гарбі й задрімав, а потім прокинувся, я б, зустрівшись з такою гарбою, обов'язково спинив би коні й спитав:

— Тр-р-р! Драстуйте! Чи далеко ще, скажіть, будь ласка, до Лохвиці?

А мені цілими століттями товкмачили, що отой дід, що з люлькою в зубах на гарбі сидить, що він, дід отой — австріяка!!

Дивлюсь я на того діда і мимоволі регочусь:

— Справді-таки, — достоменнісінький Габсбург!

А потім мені і історичними, і географічними, і етнографічними даними, а найбільше гарматними пострілами й кулеметними чергами доводили, що ота бабуся, величезною теплою хусткою замотана, що вона — не сестра баби Риндички, з «По ревізії», а «уродзона» шляхтянка, прямий нащадок Станіслава Понятовського.

А потім Гітлер, напустивши на цю землю «пантер», «тигрів» — і простих, і «королівських» танків, моторизованої піхоти, почав доводити, що ота чорнобрива молодиця, кароока і вишнегуба — не Оксана Пшенична, а Берта чи Герта Трінкенбрінкен.

І чому саме той гнідий кінь може виплодитися тільки в австро-угорській монархії чи в шляхетській Польщі і збільшувати кількість кінського поголів'я вищезазначених держав?

Бачив я й одну корову, і гусака, і курей бачив — нема в них ні віденського шику, не потребують вони щоранку кави по-варшавському, — таку саму корову я колись пас на Полтавщині, таких саме курей гляділа щоранку моя баба, чи вони з яйцем, і такий саме гусак сичить тепер під Охтиркою, ганяючись за моїми онуками.

Земелька, братця мої, земелька!

І те, що в земельці! Надра, братця мої, надра!

І віковічна рабська праця отих дідів, отих бабів, чоловіків, жінок, хлопців, дівчат. Отих батьків, братів та сестер наших.

А з земельки тої та з надрів, і з одвічної рабської праці батьків, братів та сестер наших — і віденський шик, і кава по-варшавському, і товсті стегна у Берти чи Герти Трінкенбрінкен.

За Перемишлянами є село з типовою австро-угорською чи польською та, мабуть, і німецькою назвою: «Ладанці».

В тому селі є школа, — ну така ж самісінька, як і та, що я в ній починав, як моя баба казала, «обученія» в одному з прекрасних сіл благословенної Полтавщини.

Бігають біля школи хлопчаки, дівчатка. Такі самісінькі хлопчаки і такі самісінькі дівчатка бігають і в нас у кожному селі, біля кожної радянської школи.

І хіба тільки австро-угорсько-польсько-німецький кашкет, що накрив отому хлопчиськові не тільки голову, а й вуха й очі, і козирком торкається підборіддя, — кашкет не знати якої частини і якої завойовницької армії, — хіба тільки він різнить того хлопчиська від полтавського Йвана в батьківському капелюсі.

— Як тебе звуть?

— Влодко.

— А скільки тобі літ?

— Вісім!

— А в школі вчишся?

— Так!

— А добре вчишся?

— Так!

— А може, кепсько?

— Ні!

— А вчителів у вас багато?

— Двоє.

— Обоє вчительки?

— Ні. Один учитель, а одна вчителька!

— А вчителька тебе б'є?

— Ні!

— А чому?

— Вона хороша!

— А може, треба було б інколи за чуба смикнути?

— Ні!

— А чому — ні?

— Я — хороший!

В школі повно люду. Більше жінок. Мужеська стать — здебільша літні чоловіки, діди.

Дивитесь ви на них, дивляться вони на вас…

На отаких саме нащадків «Габсбургів» та «Янів Собеських» дивились ви і на Харківщині, і на Полтавщині, і на Київщині…

Ви — на них, а вони — на вас.

І очі ті, і постаті ті, — тільки очі журніші та постаті пригнобленіші…

І от виходить перед них людина, так років йому з тридцять п'ять, чорнявий, неголений, обличчя бліде, погляд розгублений.

Виходить і починає говорити:

— Громадяни! Ви мене знаєте. Я — є «станичний» бандерівців у нашому районі. Я закликав вас битися з Радянською владою, закликав вас не коритися, убивати радянських людей, я наказував вам ховатися по схронах, по лісах. Я наказував палити хати і вбивати тих, хто переходить на бік Радянської влади, і не тільки вбивати їх самих, а нищити їхніх батьків, жінок, дітей… І от тепер я каюсь у тому, що я, а за мною і мої колишні друзяки наробили… Тепер я зрозумів, скільки лиха, скільки горя ми наробили своєю роботою! Тепер мені ясно, куди вели нас наші ватажки, куди вів нас Бандера. Ні для кого вже не секрет, що Бакдера, а разом з ним і всі ми, бандерівці, працювали за вказівками німецького гестапо, і правильно нас називають українсько-німецькими націоналістами. Я закликаю всіх тих, хто йшов за мною, з'явитися до представників Радянської влади і здати зброю. Я закликаю всіх тих, у кого є родичі, що ще не з'явилися до Радянської влади, хай виходять із схронів, хай ідуть і працюють разом з Радянською владою і разом з усім радянським народом. Ви ж усі чули відозву Радянського уряду, що ніякої кари тим, хто добровільно прийде, не буде. Ви ж бачите, — я живий, нічого прикрого мені Радянська влада не вчинила.

Сидять жінки, сидять чоловіки… Сидять, слухають…

Слухають одного з тих, що цілими десятиріччями отруювали націоналістичним чадом їхній мозок, обдурювали їх, залякували, лудили їхні очі, непокоїли душу, заганяли в ліси, в схрони, в ями…

Сумні в них обличчя, суворі.

І от відчуваєш, що всі вони давно вже зрозуміли, що їм треба робити, що вже, значить, вони, «чия правда, чия кривда, чиї вони діти», та, десятиліттями залякувані тими-таки бандерівцями, вони боялись за себе, за дітей, за онуків.