Чтение онлайн

Побачивши незнайомців, Бабидович не схвилювався і не занервував — дивився очікувально і, дізнавшись, хто саме завітав до нього, також спокійно запропонував сісти до столу.

Та все ж Хаблак помітив у його очах чи то настороженість, чи то спантеличення, та, зрештою, це можна було б виправдати: раптом приходять до тебе два міліцейські офіцери, один з області, а другий аж із Києва, що ж тут гарного?

Хаблак виклав на стіл Манжулину фотографію, Бабидович узяв її без запрошення і, не чекаючи на запитання, мовив:

— Якщо відносно цього чоловіка, то вперше бачу.

— Так, відносно цього, — ствердив Стефурак. — Та гляньте уважніше.

— Маю гарну пам’ять, — одповів Бабидович. — Може, колись і зустрічалися, але, мабуть, побіжно, бо серед добрих знайомих цього чоловіка не тримаю. Та й серед недругів також.

— Чи не можете пояснити, чому в записнику цього чоловіка занотовано ваш номер телефону?

— Ні, не можу. Скажіть хоч, хто він?

— Скажемо, свого часу ми все вам скажемо, Станіславе Корнійовичу!

Бабидович подумав трохи й одповів:

— У ваших словах відчувається загроза. Це може мене образити. Якщо й далі розмовлятимете таким тоном, я з вами не говоритиму.

Бабидович мав рацію, і Хаблак вирішив втрутися:

— Ми прийшли до вас по допомогу, — пояснив.

— І загрожуєте?

— Людина чесна не повинна нічого боятися.

— Я не злодій.

— Віримо, але в порядності цього чоловіка, — Хаблак тицьнув пучкою у знімок Манжули, — маємо підстави сумніватися.

— Я ж сказав: не знаю його.

— Ми вам віримо. А скажіть: Волянюка Олександра Петровича знаєте?

— Косівського?

— Так, шофера автобази.

— Усе ясно, — сказав Бабидович з полегшенням, — чесно кажучи, чекав цього запитання і відразу про Волянюка подумав, та гадав, може, й пусте це все…

— Що — пусте? — заскочив Хаблак.

— Може, пообідаємо? — запропонував Бабидович.

Хаблак перезирнувся із Стефураком: їсти хотілося, проте отак от приймати запрошення людини, котру вони все ж підозрюють…

— Ні… — покрутив головою майор.

— Киньте, — обірвав його господар. — Бачу, зголодніли, а те, що ви з міліції, нічого не значить: не хабаря пропоную, а борщу. — Побачивши заперечливий Стефураків жест, вів далі з притиском: — Не хвилюйтеся, поїжте, я вам усе розповім, нічого не приховаю, що знаю — скажу. Давай, жінко, насипай усім.

Що лишалося робити? То більше, борщ пахнув смачно, а жінка виставила на стіл таріль, повну пампушок у часниковій підливі.

Коли спорожнили тарілки, Бабидович мовив:

— А тепер, люди, слухайте мене уважно. Якось навесні ми ночували з Волянюком у “Беркуті”. Може, чули, готель у нас такий на перевалі? То повертався я із Закарпаття і довелось заночувати. Там з Сашком і спіткалися, ночували в одному номері. Ну, випили трохи, багато не можна, бо зранку знову за кермо. Випили, повечеряли, розбалакались. Волянюк і каже: “Бачу, ти, Стасю, хлоп файний, і можу запропонувати гарну справу”. — “Яку?” — питаю. “Є, — каже, — люди, які продають алюміній на дахи. То їм транспорт потрібний і сараї, де той метал ховати. Можу посватати. Великі гроші платять”. Я й подумав: заробити справді можна, але сісти — також. Пояснюю йому, а він сміється. “Бачиш, — каже, — не сиджу й добре почуваюся, та й взагалі, хто не ризикує, той не живе”. Записав він мій телефон, на тому й скінчилося. Казав: коли ті люди нову партію алюмінію привезуть, подзвонять. А я вирішив відмовитись.

— Чому не повідомили міліцію? — запитав Стефурак.

Бабидович одповів непевно:

— Незручно якось. Людина до мене з довір’ям та душею, а я, виходить, закладаю її…

— Спекулянт ваш Волянюк.

— Так не він же продає той алюміній… Тільки возить.

— Співучасник злодіїв.

— Це я також розумію, — збентежено мовив Бабидович, — тому й вирішив відмовитися.

— З Волянюком після того зустрічалися?

— Бог милував.

Стефурак вирвав з блокнота аркушик, записав номер телефону райвідділу міліції.

— Якщо вам знову запропонують продавати алюміній, подзвоніть негайно.

Бабидович узяв аркуш без ентузіазму, проте пообіцяв:

— Зробимо.

Повернувшись до Косова, Хаблак негайно подзвонив Дробасі. Іван Якович слухав його, гмикаючи в трубку й кидаючи ущипливі репліки. Хаблакові видалося, що Дробаха навіть кепкує з нього, — ображено запитав, які конкретно зауваження має слідчий до його дій. Дробаха зрозумів майора одразу й поклав край Хаблаковим амбіціям досить рішуче:

— Ви, дорогенький, у пляшку не лізте. Просто в мене гарний настрій: бачу, у вас прогрес значно більший, ніж тут, у Києві. Ту вишневу “Волгу” наче віл злизав — інспекція, здається, всі перемацала, а — дзуськи. Це я вихід своїм емоціям даю і радію за вас.

Хаблак подумав: можна було б знайти дещо іншу форму виявлення емоцій, але сперечатися не став — усе ж Дробаха начальство, і його слід поважати.

— Потребуєте допомоги? — зрозумів його Іван Якович.

— Бачите, яких масштабів починає набирати справа, і нам без міцної підтримки УБРСВ не обійтися. Колись ми непогано попрацювали з лейтенантом Коренчуком, якщо б він міг приїхати сюди…

— Зробимо, — пообіцяв Дробаха, як на Хаблаків погляд, дещо безапеляційно. — Ще?

— Пам’ятаєте, я розповідав про Інесу?

— Дівчина з бару?

— Так. Яка повідомила нас про Бублика. Партнера Манжули. Останнім часом тут, згідно з повідомленнями місцевої міліції, є факти спекуляції листовим алюмінієм.

— Гадаєте, Бублик?

— Підозрюю. Про всяк випадок мусимо мати його портрет. Виготовлений хоча б зі слів Інеси.

— Завтра вдень матимете.