Чтение онлайн

— Ні, тільки ім’я та по батькові. Його до мене Дуфанець привіз: з готелем у Коломиї важко, то попросив… А я перебудуватися збираюсь, гроші потрібні. Чом не заробити?

— Де в Івано-Франківську лишили Степана Вікентійовича?

— У центрі. Там готель, гадаю — до нього подався.

— Гадаєте чи бачили?

— А чого мені дивитися: розвернувся — і ходу. Мені сьогодні на роботу, то хоч годину посплю.

— Спіть, — відпустив його Хаблак і дав знак Стефуракові, аби заводив машину.

На садибі Дуфанця вже порядкувала оперативна група. Біля розчиненого сарая, де зберігався ще не проданий алюміній, стояли поняті. Дуфанець, намагаючись не дивитися на них, пройшов до дому.

Хаблак притримав Стефурака.

— Степан Вікентійович, здається, ту-ту… — зробив виразний жест рукою.

— Я так і догадався.

— Коли перший літак на Київ?

Стефурак зиркнув на годинник.

— Через п’ять хвилин. Але ж в аеропорту лишають прізвище.

— А він його й тут не залишив. Бачиш, ні Корж, ні Волянюк не знають. Зараз допитаємо Дуфанця — єдина надія.

— Якщо він не назвав тут прізвище, міг і літаком.

— Міг, — ствердив Хаблак. — Переляканий він: побачив, що Волянюка затримали, і вирішив якнайшвидше тікати. Природне стремління всіх злодіїв.

— Але міг би й догадатися, що ми перевіримо список пасажирів.

— Вважаєш його дуже розумним, — посміхнувся Хаблак. — А я дуже розумних в таких компаніях щось не зустрічав. Якби були розумними, знали б, що на них чекає. Що все одно спіймаємо. — Подумав трохи й додав: — Мені тепер його прізвище не дуже й потрібне. Коли справді Степаном Вікентійовичем називається, я його в Києві швидко знайду. Власник “Волги”, ім’я та по батькові, прізвисько Бублик, фоторобот… Чого ще треба?

— До Івано-Франківська?

— Я тільки допитаю Дуфанця і викличу сюди Коренчука. Вагони з алюмінієм приходили в Коломию, отже, мусить докопатися — звідки йшли.

— Резонно.

Дуфанець сидів у кутку кімнати, дивився, як оперативники порпаються в серванті. Затиснув руки поміж коліньми, погляд його згас, певно, й не бачив, що робиться довкола.

— Скажіть, Дуфанець, — запитав Хаблак, — як ви познайомилися із Степаном Вікентійовичем?

Підвів порожні й на диво прозорі очі.

— А приїхав… Каже, привіт від Манжули, захворів Михайло Микитович, а діло є діло, й воно не терпить…

— Прізвище його знаєте?

— Не назвався.

— Ви не запитували?

— Я так розумію, — відповів Дуфанець розсудливо, — якщо людина не назвалася, для чого розпитувати?

— Але ж Манжула назвався.

— То його справа. Михайло Микитович у готелях мешкав, а цей не схотів. У кожного свій характер, виходить.

— І як ви працювали із Степаном Вікентійовичем?

— Як і раніше з Манжулою. Сотня за сарай, щодоби, значить. І по три сотні за кожного покупця. Я критися не буду: що було, те було.

— По три сотні за рейс — нічого!..

— Що й казати: ризикували недаремно.

— А Степан Вікентійович?

— Рахуйте самі. Три тисячі дах, ну, іноді трохи менше…

— Солідно.

— Ну, не тільки ж йому…

— Кому ще?

— Не знаю. Гадаю, один не впорається.

Хаблак показав Дуфанцеві фоторобот Бублика.

— Упізнаєте?

— Схоже.

— На кого?

— Як на кого? На Степана Вікентійовича. Майже справжній.

— Чому — майже?

Дуфанець знизав плечима.

— Наче малювали його. Якийсь неживий.

Що ж, він мав спостережливе око, і Хаблак запитав про всяк випадок, мало вірячи в удачу:

— Звідки Степан Вікентійович?

Дуфанець відповів одразу й не вагаючись:

— Із Києва, звідки ж іще?

— Сам казав?

— Ні, але я не сумніваюся.

— Чому?

— А він сам, ну, проговорився. У перший вечір випили за приїзд, він і похвалився, що з самим Президентом коньяк пив на дніпровому березі.

— Яким Президентом? — Це прізвисько називалося сьогодні вдруге — отже, не могло бути випадковим.

— Я так зрозумів: головним.

— На дніпровому березі… Це може бути і в Запоріжжі, і в Дніпропетровську.

— Але ж прилетів київським літаком.

— Невже квиток бачили?

— Та ні, сам казав. Вилетів з Києва увечері, аби вагон тут наступного дня зустріти.

У дверях з’явився Стефурак. Повідомив, що прибув начальник місцевої міліції. Це свідчило, що справі з алюмінієвим листом тут надавали першорядного значення. Отже, вирішив Хаблак, їм із Стефураком у Коломиї більш робити нема чого (ще й Коренчук виїхав з Косова), і треба негайно вертатися до Івано-Франківська.

У аеропорту одержали довідку: двома ранішніми рейсами до Києва вилетіли троє пасажирів з ініціалами “С”, “В”.

Грайда С.В.

Галинський С.В.

Вікторов С.В.

Ще був Мірошниченко С.В. — він вилетів до Львова, а до Чернівців — Фостяк С.В.

Усіх цих пасажирів, особливо перших трьох, Хаблак узяв на замітку і наступним рейсом вилетів до Києва.

14. Гудзій дочекався, поки відринула хвиля ранішніх відвідувачів і в кабінетах запанувало передобіднє затишшя. Прослизнув до Татарова, скориставшись відсутністю секретарки, хоч це не мало ніякого значення — міг заходити до начальства хоч десять разів на день, не викликаючи ані підозр, ані цікавих розмов співробітників. Певно, спрацювала зайва і надто перебільшена застережливість злодія, який дує і на холодну воду.