Чтение онлайн

Гаврило Климентійович клацнув замками “дипломата”. Тепер матиме “Ладу”, коли захоче. Навіть у наступному місяці. Йому вже пропонували машину, але відмовився.

Добре, вважатимемо, що це питання вирішене. Але як пояснити купівлю машини Кларі й дітям? Адже вони знають усі прибутки — рахують кожен його карбованець…

Виграш?

Несолідно й підозріло. Принаймні у Клари це не пройде. Вимагатиме, аби показав облігацію. А де її взяти?

Признатися, як насправді одержав гроші?

Лише подумавши таке, Гаврило Климентійович мерзлякувато знизав плечима. Ні, й ще раз — ні. Може, Клара й поставилася б до цього спокійно, може, навіть з задоволенням узяла гроші, напевно, з задоволенням, але це виключається…

Так, він нізащо не скаже їм. Він, який усе життя пишався своїми чеснотами й завжди голосно, категорично засуджував найменші прояви нечесності, шахрайства.

В очах дружини й дітей мусить лишитися непідкупним.

Однак що ж робити?

Татаров посидів ще трохи, відчуваючи, як прилипають спітнілі долоні до “дипломата”. Нарешті прийняв рішення. Доїхав тролейбусом до найближчої ощадкаси й там поклав гроші на пред’явника. Лише потому трохи заспокоївся — весь час було відчуття, що зараз до нього підійдуть, відберуть “дипломат” і запитають, звідки гроші? Але ж тепер їх не було, вони не обтяжували, маленька сіра книжечка видавалася примітивною і несолідною, ну, хто ж може повірити, що вона еквівалентна білій, блискучій, з гіркуватим заводським запахом синтетики “Ладі”?

Гаврило Климентійович одержав “Ладу” справді через місяць. Як і мріяв — шосту модель. Підігнав машину під дім і за вечерею повідомив Кларі:

“Тепер ми маємо машину…” — мовив, наче купив у господарчому магазині емальовану каструлю.

“Машину? — ані на секунду не повірила. — Яку?”

“Ладу”.

“Ти що, мариш?”

Підійшов до вікна, відсмикнув фіранку.

“Можеш подивитися”.

Стала поруч і справді побачила під вікнами білу машину.

“Звідки?”

Вже повірила, але мало не втратила свідомість від здивування.

“Не хотів тобі казати… — пояснив Гаврило Климентійович удавано байдуже. — Уже сім років я відкладаю гроші. Щомісячно по сто карбованців”.

“Як так?”

“А ось так… По сотні. Не хотів тобі псувати настрій. Різні преміальні, щоквартальні надбавки тощо. Набігало понад тисячу на рік”.

Нарешті до Клари дійшло.

“Ти приховував від мене гроші? — вигукнула розпачливо. — Коли ми рахуємо кожного карбованця! Коли наші діти ходять роздягнуті!..”

“Нічого собі — роздягнуті, в американських джинсах!”

Проте Клара не сприйняла його іронії.

“А я не можу придбати собі пристойної сукні! — Тепер її обличчя пашіло непідробним гнівом. — У цей час він приховує щомісяця по сто карбованців заради якоїсь машини!”

“Не якоїсь, а “Лади”! До речі, в якій їздитимеш і ти…”

Кров відлила від Клариного обличчя. Мабуть, усвідомила, що автомобіль — також непогано і, зрештою, є внесок до сімейного добробуту, але все ще не могла простити чоловікові самоправства. Навіть думка про те, що він міг прийняти самостійне рішення, була неймовірною, означала мало не кінець світу.

Приступила до Гаврила Климентійовича й наказала:

“Продаси! Я чула, за “Ладу” платять скажені гроші”.

“Е-е, ні, — одповів твердо. — Хочеш, щоб мене викинули з роботи? Як спекулянта?”

Така перспектива, звичайно, не влаштовувала Клару — розгублено закліпала очима. Гаврило Климентійович зрозумів, що переміг, і негайно скористався з цього. Узяв дружину за руку й потягнув до дверей:

“Пішли, хоч подивишся…” — запропонував.

Його розрахунок виявився правильним. Сівши на зручне переднє сидіння, Клара одразу розм’якла, певно, уявила, як виходить з “Лади” разом з дітьми десь біля моря в Криму, очі в неї потеплішали, навіть попестила долонею щоку чоловіка.

“Добре, — мовила примирливо, — зрештою, може, вчинив і правильно. Але, — похитала вказівним пальцем попід його носом, — аби востаннє. Всі гроші додому. До копійки!”

“Дещо доведеться вкласти в машину, — зробив спробу хоч трохи відбитися Татаров. — Автообслуговування. Інакше втратимо гарантію”.

“Побачимо…” — відповіла ухильно.

На тому й зійшлися.

Діти сприйняли придбання машини зовсім по-іншому.

Володя обійшов “Ладу”, погрюкав дверима й всівся на переднє сидіння. Покрутив кермо і висунув щасливе обличчя до батька.

“Тачка законна… — висловив своє захоплення. — Можна їздити…”

А Томочка, підтанцьовуючи, пострибала перед капотом і цмокнула батька в щоку.

“Ти, пап, найкращий у світі, — мовила улесливо. — Тепер і ми, як нормальні люди…”

Через кілька днів Володя, вибравши момент, коли по телевізору закінчили демонструвати фільм, а програма “Час” ще не почалася, підморгнув сестрі й сказав, звертаючись переважно до матері:

“Товариші батьки, треба двісті ре… Бажано завтра”.

Клара поворушилася на дивані:

“Навіщо?” — запитала.

“Один чмур влаштує мені права. По-швидкому”.

“Автомобільні? — перепитав Гаврило Климентійович. — Для чого?”

“Ми з Томою у Крим гайнемо”, — одповів, наче це питання вже обговорювалося, все вирішене, й зупинка тільки за грішми.

З Томою Володя справді домовився. Погодились, що він візьме Соню, однокурсницю, класна дівчина, у нього з нею давно, як кажуть, вільна любов. А Томка також прихопить хлопця…

Гаврило Климентійович поворушився в кріслі, одповів коротко й твердо:

“Ні”.

“Хочеш сказати, що не даси нам машину?” — аж здивувався Володя.

“Так, не дам”.

“Чому?”

“Бо вона мені надто дорого коштувала”.

“Це ти серйозно?”

“Не може бути серйозніше”.

Клара ліниво потягнулася на дивані.

“Діти просять… — мовила лагідно. — Невже ти можеш відмовити своїм дітям?”

“Машину не дам”, — повторив Татаров уперто.

Дочка сіла поруч нього на бильце крісла. Потерлася об його неголену щоку.