Вибух
Шрифт:
Квартиру Перовський мав не стандартну, а поліпшеного типу, кооперативну, отже, передпокій був на півметра ширший од звичайного, і все ж Хаблак ледь протиснувся між господарем і стіною, обклеєною імпортними шпалерами під дерево.
Перовський клацнув замками, підштовхнувши майора до кімнати.
— Проходь, — мовив грубувато, — і вибач, я на тебе не чекав, то зовсім по-домашньому. — Він одразу й категорично почав Хаблакові “тикати”, видно, не міг уявити собі іншого звертання, звик до такого поводження, бо бачив людей переважно в ролі прохачів. Хаблак на мить скипів, навіть зупинився, щоб зауважити цьому зарозумілому череваневі, проте одразу збагнув: це ні до чого не приведе й загострить з самого початку їхні стосунки, а цього майор не хотів, навіть не мав права допустити. Тому лише подумав: “Нах-хаба! Зарозумілий череватий нах-хаба!”
Вони пройшли до вітальні, обставленої ще кращими, ніж у Капштиків, меблями.
“Кожен будує хатку по достатку”, — подумав Хаблак, зупинившись під кришталевою люстрою, яка коштувала понад тисячу карбованців. Знав це з протоколу, складеного ще Затуливітром, — люстру, виявляється, злодій хотів зняти, лишив навіть подряпини на стелі. Потім, очевидно, відмовився від цього наміру — мабуть, робота виявилась не під силу, — саме тому Затуливітер і дійшов висновку, що злодій працював самотужки.
Хаблак зміряв люстру уважним поглядом: важка, потребує розбирання, і збути її не так уже й просто.
Перовський перехопив майорів погляд, оцінив його й запитав, махнувши рукою:
— Подобається? Бачиш, як чехи навчилися робити… Начебто кришталь, а розібратися — підробка. На двісті ре…
Хаблак глянув на Перовського уважно, однак той аніскільки не знітився.
“Ну й нахаба, — подумав майор, збагнувши, яку лінію поведінки обрав Володимир Йосипович. — Ну й ділок!”
— Сідай, майоре. — Перовський недбало, ногою підсунув стілець. — Раніше тут старлей приходив, тепер ти…
— Старший лейтенант Затуливітер, — підкреслено офіційно відповів Хаблак, — захворів, і справу про крадіжку в вашій квартирі доручено вести мені.
— Та ну її, — одповів Перовський. — Не крути собі голову. Все одно нікого не спіймаєте…
— Вам, громадянине Перовський, завдано матеріальних збитків, — сухо перервав його Хаблак, — і ми мусимо знайти злодіїв.
— Які там збитки, сльози — не збитки, — похмуро посміхнувся Володимир Йосипович, — якось переживемо.
— Але ж згідно з протоколом…
Очі в Перовського зробилися колючими.
— А плюнь ти на протокол, майоре, — мовив з притиском. — Жінка моя старлею набазікала, а він, лопух, вуха й розвісив…
— Вибачте, але у вас вкрадено норкову шубку ціною приблизно в шість тисяч карбованців.
— Ха-ха… — коротко реготнув Перовський. — Що ти говориш, майоре! Де я візьму шість тисяч? Здурів!..
— Але ж…
— Не вір. Шубка не норкова, а під норку й коштує від сили дві сотні, ту кляту жінку послухай — вона тобі три короби наплете… — Примружився і хитро підморгнув Хаблакові. — Кожна жінка виставляє себе… Усьок? Ганчірку якусь повісить чи кроляче хутро, а каже: песець… Амбіція! Її послухати, то в нас на мільйон поцупили, а розібратися…
— Два бухарських килими, приблизна вартість яких… — почав Хаблак.
— Бухарських? Ти сказав — бухарських? — схопився за живіт Перовський. — Ну, насмішив, ну й дайот моя Хівря… Ти знаєш, скільки бухарський килим тягне?
— Догадуюсь. Та й в протоколі…
— Скільки там?
— Два килими — сім тисяч.
— Во! — мало не урочисто підвів угору вказівного пальця Перовський. — Це хто собі може дозволити? Тільки куркуль, а ми цих куркулів, — стиснув кулак, — ось так! За що боролися!
— За що кров проливали!.. — не без іронії додав Хаблак.
Але Перовський удав, що не помітив цього.
— Так, — ствердив вагомо. — Тепер, правда, у нас курс інший, на матеріальний добробут. Подумали ми з Хіврею, вибач, але я так свою Харитину називаю, й вирішили килими купити. Звичайно, пояси затягнули, все ж мало не шість з половиною сотень довелося викласти.
— У протоколі сказано, — блиснув очима Хаблак, — що килими коштують…
— Я ж тобі кажу: Хівря… Сусідки в нас різні, то бігають одна до одної й хваляться… У нас килими турецькі, а в нас — персидські… Ось і моя: бухарські… А вони, якщо розібратися, гомельські чи жмеринські, біс його зна…
“Ну й нах-хаба, — аж замилувався Перовським Хаблак. — Ну й гад повзучий!”
— А дублянки? — запитав удавано невинно.
— Мода! — твердо одповів Перовський. — Важко й незручно, та мода. Ось і дістав, знайомий в мене директор універмагу, сам розумієш, у торгівлі без знайомих не можна, ось в тебе в міліції, мабуть..
— У міліції дублянки не продають, — безжурно реготнув Хаблак, — і бухарські килими…
— Це точно, — ствердив Перовський, — дублянку й мені тепер важко дістати. Але якщо хочеш, — очі в нього звузилися, — тобі дістану. Чи твоїй дружині. За державну ціну, а це не так уже й дорого.
“Ось ми й дожили до того, що нам запропонували замаскованого хабара”, — подумав Хаблак.
— Ні, — одповів, — не треба, ще випадково вкрадуть, шкода буде…
— Оце врізав, — зареготав Перовський, — щоб нашу рідну міліцію пограбували! Пістолети ж вам дають?
— Зброя — не іграшка, Володимире Йосиповичу.
— І дають вам її не для пустощів, а щоб нас, радянських людей, захищали.
— Краще не скажеш.
— І прийшов ти до мене, майоре, не для пустопорожніх розмов, я так розумію.
— Звичайно, треба дещо дізнатися від вас та Харитини Никанорівни.
— Хіврі нема, поїхала до матері в Мелітополь.