Чтение онлайн

— До ректорату зверталися?

— Обіцяють, та обіцянка — цяцянка…

— Зрештою, — широко посміхнувся Хаблак, — ви й без стелажів обходитеся. Скоро кінчаєте?

— На п’ятому.

— Ось бачите, через рік поїдете за призначенням.

— Тома в аспірантурі лишиться, — переконано вставив комендант.

— Скажете таке… — знизала плечима, проте видно було, що комендантові слова не зовсім розходяться з її власними планами.

— Де дістали? — погладив Хаблак сіру палітурку бунінського тому.

— Півдня в черзі стояла.

— А я подумав: на руках…

— Овва! — вигукнула розпачливо. — Знаєте, скільки там спекулянти деруть!

— Догадуюсь.

— Чого ж питаєте? Там і докторської зарплати не вистачить, не тільки стипендії.

— Василь Петрович казав: десь працюєте…

— Хіба заборонено?

— Але ж на п’ятому курсі…

— Менше спати треба, — категорично обірвала дівчина. — І на танцюльки ходити.

— Тома в нас відмінниця, — пояснив комендант.

Хаблак відступив до дверей; і тут усе зрозуміло, й слід було йти далі, хоч, чесно кажучи, хотілося сісти до столу й трохи побалакати з цією йоржистою дівчиною. І Хаблак розпрощався з нею, відчуваючи полегшення від того, що навіть тінь підозри не закралася в нього під час відвідин тридцять сьомої кімнати.

У кінці коридора, якраз біля кімнати Віктора Саєнка, стояли два хлопці й цікаво дивилися, як наближаються до них комендант і незнайомий молодик. Василь Петрович підкотився до них, як колобок, потиснув руки й запропонував:

— Запрошуйте в гості, а то все одно самі зайдемо.

Один із хлопців кахикнув у кулак і заперечив:

— Та в нас… Так би мовити, не чекали гостей…

— Не прибрано?

— Має місце.

— Ну коли я навчу вас порядку! — удавано розсердився комендант. — Хто черговий?

— Я.

— Запишемо тобі, Стьопо, догану. І бюлетень обов’язково випустимо.

— Чого ж так?

— Бо не вперше, Стьопо, і тому, що ганьбиш нас перед сторонніми.

— Я виправлюсь, Василю Петровичу, не безнадійний, самі ж знаєте!

Комендант, не відповідаючи, незручно, животом штовхнув двері й протиснувся до кімнати, незадоволено наморщивши носа.

— Так… — зупинився посередині, розставивши короткі ніжки, котрі якимсь чудом тримали його огрядне тіло. — Ліжка неприбрані, накурено…

— Провітрили ж! — заперечив хлопець.

— Вас тут четверо? — ступив до кімнати Хаблак і відразу подумав, що безглуздіше запитання навряд чи можна було поставити: чотири ліжка, на двох з яких, видно, щойно лежали Стьопа з товаришем, самі свідчили про кількість мешканців кімнати. Однак хлопець відповів, зовсім не здивувавшись:

— Четверо. Ми з Тимком, — вказав очима на товариша, — ще Олесь Хом’як і Вітя Саєнко.

— Добре, — схвалив Хаблак, буцім Степанове повідомлення справді мало якесь принципове значення. — І як ви живете?

Степан подивився на нього уважно, потім зиркнув на коменданта, видно, той подав йому якийсь знак, бо хлопець збагнув: гуртожиток відвідало якесь начальство, і відповів, дивлячись на Хаблака ледь не віддано:

— Ми живемо дуже гарно. Все у нас в порядку і жодних скарг нема.

— Але ж сам комендант скаржиться на вас!

— А ми виправимось.

— Так, вони виправляться, — ствердив Василь Петрович. — Чудові хлопці!

— У вас усі чудові, — начальницьким тоном заперечив Хаблак і сів до столу, відсунувши на край паку паперів. — Отже, живете нормально?

— Нормально, — повторив хлопець не без глузливого підтексту.

— І нічого?.. — Хаблак багатозначно клацнув пальцями. — Жодних інцидентів?

— Що саме маєте на увазі?

— Випивки.

Хлопець перезирнувся з комендантом, і Хаблак збагнув, що студенти, звичайно, не безгрішні. Але Стьопа відповів підкреслено категорично:

— Ні-ні!

— І не галасуєте?

— Але ж у нас гуртожиток, а не монастир. І ми не ченці: збираємось, сперечаємось…

— Без галасу?

— Трохи буває.

— Трохи можна, — втрутився комендант і обтер хусточкою спітнілу лисину.

— Василь Петрович розуміє нас, — доброзичливо посміхнувся йому хлопець. — Там, де не треба, не затискує.

— Домовляєтесь?

— Аякже, з добрим чоловіком завжди можна домовитись.

— А крадіжки у вас не траплялися? — раптом запитав Хаблак і, побачивши очі хлопця, сам засоромився свого запитання. Однак слово було мовлене й вимагало відповіді.

— У нас студенти, а не злодії! — з гідністю мовив Степан. — А коли б і трапилось щось, самі б знайшли.

— Маємо сигнали… — невизначено почав Хаблак, так і не уточнивши, хто саме і які сигнали має.

— Брехня! — рішуче перервав його Степан.

— А ви не помічали: ніхто не приносив до гуртожитку якісь речі, чемодани, наприклад? — Хаблак побачив, як перезирнулися студенти, й зрозумів: поставлене ним навмання запитання збентежило їх.

— Начебто… — протягнув Степан.

— Не начебто, а точно! — швидко перебив його майор. — Кажіть точно, це важливо, бачили валізу чи валізи?

— Ну, бачили…

— Хто приносив?

— Але ж це наш сусіда, й ми можемо заприсягтися…