Чтение онлайн

Хаблак з’їв мало не половину домашнього печива, коли в двері постукали, й до кімнати, не чекаючи дозволу, зайшов хлопець у шкіряній куртці й такій же чорній шкіряній кепочці — вона лежала в нього на самісінькій маківці й трималася якимсь чудом. Однак хлопця аніскілечки не турбувало це: зупинився посеред кімнати, подивився на Хаблака й Сагайдачного маленькими нахабними очима й запитав, цмокнувши губами:

— Ну, чо’ кликали?

— Ви хто? — запитав майор.

— Чо’ кликали, питаю.

— Ви Самусь?

— Ну, Самусь, то чо’?

— Шофер телеательє?

— Точно.

— Сідайте, — підсунув хлопцеві стільця Хаблак.

— А чо’ сідати? Нема коли розсиджуватись.

— Доведеться. Григорію Сидоровичу, трохи затриматись. — Хаблак дістав зі столу якусь теку, що першою потрапила до рук, розв’язав мотузки й удав, що вивчає папери. Нарешті витягнув аркуш, любовно погладив його долонею і мовив, пильно втупившись у шофера:

— Так, виходить, шановний… Не дуже добре, отже, виходить, і розмова в нас серйозна…

— Ну чо’! — аніскілечки не злякався Самусь. — Чо’, я вас питаю, до людей чіпляєтесь?

— Ми, шановний, ні до кого не чіпляємось, а перевіряємо заяви й скарги трудящих.

— А я чо’, не трудящий?

Хаблак зміряв хлопця з ніг до голови затяжним поглядом наче справді розв’язував для себе цю проблему, проте, либонь, так і не зміг розв’язати, бо промовчав. Погортав ще папери в тещ й нарешті запитав:

— Коли у вас кінчається робочий день, Григорію Сидоровичу?

Хлопець нарешті рвучко зірвав з маківки кепочку, сердито вдарив нею по коліну.

— А цього навіть господь бог не знає, — вигукнув люто. — Ви б краще в начальства попитали!

— Попитаємо, коли знадобиться. А зараз прошу відповідати вас.

— Ну, о сьомій.

— Тобто на початку восьмої машина мусить стояти в гаражі?

— Ну, мусить.

— А скажіть, будь ласка, де вона стояла двадцять шостого серпня між восьмою і дев’ятою вечора?

Очі в хлопця злодійкувато забігали.

— А чо’? — запитав. — Самі кажете: в гаражі…

Хаблак підсунув до себе чистий аркуш паперу і взявся за ручку.

— Так і запишемо, — мовив. — Отже, ви твердите, що ваш “пікап” номерний знак КИА 76–20 двадцять шостого серпня між двадцятою та двадцять першою годинами стояв у гаражі?

— А чо’?

— Твердите?

— А я, може, забув… І для чо’ все це вам?

Хаблак відклав папери й повернувся до Самуся.

— Досить займатися дурницями, Григорію Сидоровичу, — сказав жорстко. — Бо можете програти. Ми розслідуємо кримінальну справу, й прошу чітко відповідати на всі запитання.

— Кримінальну справу? — не повірив хлопець. — При чому ж тут я?

— Ось це ми зараз і з’ясовуємо. То коли поставили машину в гараж?

Напускне нахабство одразу злізло з Самуся. Нахилився до Хаблака, догідливо зазирнув йому у вічі.

— Так у мене ж машина поламалася, — пояснив. — Хрестовина на кардані полетіла, й довелося міняти. А це знаєте скільки часу?

— Де ваша машина зараз?

— Тут, — кивнув на вікно.

Хаблак непомітно підморгнув Сагайдачному.

— Викликайте експерта, — наказав, — перевіримо правдивість свідчень товариша Самуся.

— Для чо’ експерта? — здивувався той.

— Щоб точно встановити, чи міняли недавно хрестовину.

— Ну чо’ причепилися до людини? Міняв — не міняв, яке це має значення?

— Певно, не має, — легко погодився Хаблак. — Нас хрестовина не цікавить, нам треба знати, де стояла машина двадцять шостого між восьмою і дев’ятою вечора.

— Ну, стояла… Біля четвертого дому на набережній, то чо’? Не можна?

— Так і запишемо, — байдуже погодився Хаблак і справді записав. — І чому ж вона там стояла?

— А-а… — махнув рукою Самусь, — причепився один, ну, знайомий, йому холодильник та ще різне барахло з Сирця треба було підкинути. Не хотів я, однак, кажу, причепився…

— Хто такий? З якої квартири?

— А із сто п’ятої, на четвертому поверсі, солідна людина, художник чи в газеті працює, якби знав, то ніколи б у житті… — Самусь енергійно провів ребром долоні по горлу, що мусило означати його щирість.

— Коли поїхали на Сирець?

— Близько сьомої. Ну, поки туди й назад, ще повантажили холодильник та барахло, початок дев’ятої. А ще вивантажити треба та й на четвертий поверх. І все за якусь десятку…

— Десятку? — недовірливо перепитав Хаблак. Він уже зрозумів, що тягне пустий номер, і мусив достойно вийти з гри.

— Майже задарма, — якнайпереконливіше мовив Самусь, однак видно було, що бреше. Зрештою, платня за лівий рейс зовсім не цікавила Хаблака, і він удав, що Самусеві пояснення задовольнили його.

— Добре, — сказав благодушно, — спробуємо повірити вам. Ми, звичайно, перевіримо ваші свідчення, бо сказано: довіряй, але й перевіряй.

— Перевіряйте, — легко зітхнув Самусь, і видно було, що йому справді полегшало. — Сто п’ята квартира, там мешкає такий лисий і горбоносий. Віталій Петрович, художник, цього, правда, твердити не можу.

Хаблак навмання витягнув з теки ще один аркуш паперу, удав, що вивчає.

— Іще одне запитання, — мовив, зиркнувши на Самуся спідлоба. — Ось тут написано, що тринадцятого серпня вашу машину бачили в дворі на Ентузіастів за висотним будинком…