Чтение онлайн

Либонь, має. Недавно вони трохи перебрали з Хейгом, і той втовкмачував йому, що все в світі продається і купується, буквально все, треба тільки знати, яку ціну запропонувати.

Але ж Скорцені?..

Краус мимоволі зіщулився, тільки уявивши собі розмову із Скорцені. Можливо, той наказав би розстріляти його чи повісити, все може бути, адже вважається першим лицарем третього рейху. Однак нема рейху, виходить, нема й лицарів. Ця думка трохи потішила Крауса, зрештою, Скорцені тепер такий же, як він, хіба що за нього просто трохи більше заплатять, точніше, не за нього, а за таємниці, котрі йому відомі.

Як не кинь, подумав ще Краус, час складний, і невідомо, що станеться з тобою завтра, треба жити сьогоднішнім днем, а сьогодні він має тільки підтакувати цьому американському підполковникові. Тому й мовив цілком щиро:

— Перетягти на свій бік Скорцені — це була б надзвичайна удача. Уявляю, скільки цінностей та секретних паперів заховано в штольнях Альпійської фортеці,

— Так, можна зробити непоганий бізнес, — ствердив Хейг. — І ми повернемось до цієї розмови після того, як залагодимо справу з “Цепеліном”. Думаючи про велике, — мимовільно перейшов на повчальний тон, — ніколи не гребуй малим, хоча, — уточнив, — не такий уже й дріб’язок — ті списки. І завтра мусимо їх одержати.

9. — Ну що ж, — пробуркотів Толкунов, сідаючи у “віліс”, — починаємо спочатку…

Скільки разів вони вже починали спочатку, подумав Бобрьонок, дивлячись, як автоматники ведуть до машини есесівців. Спочатку то спочатку, але звідки саме?.. У домі Камхубеля знайшли притулок есесівці, та он скільки будиночків у Штокдорфі. Ціла вулиця, у всі не зайдеш, не обшукаєш, а якщо й зайдеш, хіба важко сховатися?

Бобрьонок невдоволено похитав головою і поліз до машини. Проте побачив, що з-за місточка до них поспішає Функель, і зупинив Віктора, який уже завів мотор.

Фельдшер підійшов захеканий.

— Така новина, панове офіцери, — мовив збуджено. — Вбито Кальтца, — озирнувся на Мишка, що стовбичив тут же, — управителя маєтку графа фон Шенка. За парком, поблизу мисливського будинку.

Майор не чекав, поки Мохнюк перекладе, сам зрозумів, що йдеться про якесь убивство.

— Ну й що? — мовив байдуже.

А Мохнюк щось запитав у Функеля і пояснив:

— Йдеться про вбивство самого управителя маєтку тутешнього поміщика. Досить впливова фігура, й місцеві жителі схвильовані…

— Так йому й треба, — виніс категоричний присуд Толкунов. — Напився робітничо-селянської крові…

Бобрьонок запитав у Мишка:

— Може, хтось із ваших? Допік комусь управитель, от і розрахувався…

— Цей Кальтц був великою падлюкою, — ствердив хлопець. — І мотузок за ним давно плакав.

— От бачиш! — вигукнув Толкунов. — Собаці собача смерть!

— Але з наших навряд чи хто вчинив би це, — заперечив Мишко. — Самі ж дівчата, хіба — французи? Ні, не вони… — похитав головою.

Бобрьонок махнув рукою, недвозначно висловивши своє ставлення до загибелі якогось управителя. Але те, що почув далі, одразу змусило майора насторожитися.

— Там, — сказав Мишко, — на кілька кілометрів поля і поля, а між ними парк і мисливський будинок фон Шенка. Мабуть, Кальтц переховувався в будинку, а потім його вбили.

“Хто?” — хотів запитати Бобрьонок, та утримався: звідки знати хлопчині — хто саме?

— Кажеш, мисливський будинок… — протягнув роздумливо. — І хто в ньому живе?

— Я там не був, — якось вибачливо мовив Мишко. — Нам туди ходити категорично заборонено.

— Фон Шенк?

— Він рідко тут буває.

Бобрьонок підкликав Функеля.

— Хто знайшов тіло управителя? — запитав.

— Старий Каушман. У нього поле за яром, пішов подивитися на озимину. Почув: сойки в кущах стрекочуть. Зазирнув і побачив…

— Як убили Кальтца?

— Ножем у спину.

Бобрьонок подумав: навряд чи управитель підставив би спину незнайомому, то більше комусь з робітників. Отже, Мишко має рацію, вони до цього непричетні. Певно, Кальтца прибрав хтось із знайомих або друзів.

— Хто зараз мешкає в мисливському будинку Шенка? — поцікавився у Функеля.

Фельдшер розвів руками.

— Там постійно живе камердинер Георг Хальцхауер. Іноді приїздив сам граф чи його друзі.

— Давно приїздив?

— Ще взимку.

— А друзі?

— Не чув.

— Чи можуть там переховуватись сторонні?

— А чого ж… Будинок у безлюдній місцині й досить великий.

— Кальтц міг там хоронитися?

— Звичайно.

Бобрьонок торкнувся Мишкового плеча.

— Покажеш, де той будинок.

Хлопець мовчки стрибнув на заднє сидіння, махнув рукою у напрямі місточка, і “віліс”, одразу набравши швидкість, помчав сільською вулицею. Через кілометр вони повернули на бруківку, потім котилися дорогою поміж полів, засіяних озиминою, перескочили мілкий ручай і побачили вдалині високі дерева.

— Там парк фон Шенка, — пояснив Мишко, — а всередині мисливський будинок.

Бобрьонок подумав: краще їм дістатися туди непомітно, правда, вже сутеніє, проте, хто зна, можуть почути гурчання мотора, заховатися, втекти чи просто зустріти вогнем. Як із садиби Камхубеля. Пошкодував, що не захопили з собою Функеля, той міг би показати, де саме знайшли тіло управителя, та й взагалі непомітно провів би до парку чи до самого будинку.

Майор наказав Вікторові зупинити машину в улоговині поміж кущами глоду, зробив знак Мишкові, аби лишався з шофером, однак той заперечив:

— Я знаю, де хвіртка, й зможу провести вас.

Хвіртку було замкнуто зсередини, Мишко легко видряпався на неї, зіскочив по той бік паркану і відсунув засув. Розшукувачі заглибились у густий, аж похмурий парк, правда, може, їм тільки видалося, що похмурний, бо алеї були доглянуті й кущі підстрижені, очевидно, сутінки й чекання небезпеки трохи пригнічували й насторожували.