Чтение онлайн

— Я вже в Одесі, але вчора наш рейс затримали на півдня. Ніяк не могла до тебе додзвонитися. Не знаю, як там і що, пожежа чи вибух, однак усі мої речі загинули. Лишилася сумка, я вже дещо купила, проте не має жодної сукні. Занотуй, милий, і сьогодні ж передай. Аерофлот доставить нам посилки негайно, я тут склала список, що мені потрібно.

Юрій Лукич уже встиг заспокоїтися. Присунув ближче клаптик паперу, притиснув трубку плечем до вуха й почав записувати, роздратовано махнувши рукою секретарці, що з’явилася в дверях, — певно, та зрозуміла, що прийому більше не буде, бо ніхто вже не з’являвся в кабінеті, і Юрій Лукич почав спокійно складати список суконь і костюмів, котрі мав негайно відвезти до Бориспільського аеропорту.

Людмила попросила підкинути їй ще трохи грошей, і Юрій Лукич, який вже зовсім заспокоївся, подумав, що це прохання не дуже доречне. Адже зустрічі з Оксаною вимагатимуть додаткових витрат: він уже знову з приємністю уявляв собі сьогоднішній вечір, проте вирішив, що й дружині за таких обставин відмовляти негоже — пообіцяв вислати гроші одразу й телеграфом.

Порозмовлявши з Людмилою, Юрій Лукич подумав, що варто довести до кінця прийом відвідувачів — зрештою, мав час: валізу до Борисполя мав завезти по обіді.

Але тепер Лоденок не одержував ніякого задоволення від спілкування з людьми, і обнадіював, і одмовляв якось підсвідомо, випадок з Людмилою все ж схвилював його. Уявив, що ця аварія могла спричинити значно гірші наслідки, й подумав: без Людмили йому було б важко, принаймні довелося б міняти весь розмірений і усталений спосіб життя; ні, як-не-як, а він кохає і поважає дружину, його чоловічі пустощі й вибрики — це зовсім інша справа, і ніхто з людей, які добре розуміються на житті, його ніколи не засудить.

Наближалася обідня перерва, і Лоденок наказав секретарці викликати машину. Але та повідомила: Юрія Лукича хоче бачити слідчий з республіканської прокуратури, він приїхав на комбінат щойно, чекає в приймальні не більше хвилини.

До прокуратури й міліції Юрій Лукич звик ставитися серйозно, гріхів за собою не відчував, проте знав, що слідчих треба поважати. Тому й розпорядився негайно запросити слідчого — зустрів його посеред кабінету й запропонував не традиційне, для відвідувачів, місце біля столу, посадив на дивані й влаштувався поруч, підкреслюючи свою повагу до представника влади.

Хоч особисто цей представник і не справив на Лоденка враження: не було в ньому начальницького шарму, якоїсь упевненості й навіть ледь помітної зверхності, котра обов’язково мусила б бути притаманна слідчому з особливо важливих справ — Юрій Лукич уже встиг ознайомитися з посвідченням Дробахи.

Але, подумав, хто їх розбере, суддівських та прокурорських діячів: своя парафія і свої закони…

— Чим можу? — запитав просто й по-діловому, без догідливості й особливого зацікавлення, як і мало вестися між людьми, приблизно рівними за службовим становищем. — Бо вже й не пам’ятаю, коли й бачив вашого брата, не кажучи вже про працівника вашого рангу.

У цих словах був подвійний підтекст. По-перше, мовляв, і ми не з лика шиті й бачили в приймальні й не таких… По-друге, тонко натякнув слідчому: у нас усе гаразд, і прокуратурі на комбінаті нема чого робити…

Але те, що Лоденок почув від цього непоказного зовні слідчого, зовсім здивувало його: справді, невже людині такого рангу нічим більше займатися, як Людмилиними валізами?

Так і одповів Дробасі: зрештою, не такі вже й великі витрати, до того ж у подібних випадках, мабуть, починають діяти певні інструкції. Аерофлот мусить відшкодувати збитки — дружина вже дзвонила йому з Одеси, по обіді він завезе в Бориспіль валізу з речами й сподівається, що, крім неприємних спогадів, від цієї історії згодом нічого не лишиться.

Дробаха згідливо кивав, слухаючи цей дещо завеликий монолог Лоденка — директор висловлювався спокійно і упевнено, без найменшого фальшу, і це підтверджувало особисту Дробахову думку, що навряд чи Юрій Лукич має якесь відношення до вибуху. Проте, дослухавши Лоденка, все ж запитав, уважно спостерігаючи за виразом обличчя співбесідника:

— Ніщо стороннє не могло потрапити до валіз вашої дружини?

— Звідки?

— Людмила Романівна повідомила, що ви разом упаковували їх. Точніше, ви самі.

— Невже? — щиро здивувався Лоденок. — Невже ви встигли побалакати з Людою? Як?

— Справа не така вже й проста, як вам видається.

— Люда казала: аварія, і я не надав значення…

— Вибух! — пояснив Дробаха, втупившись у Лоденка. — У одній з валіз пасажирів, що мали летіти до Одеси, стався вибух…

— О-о! — нарешті до Юрія Лукича дійшло, чому цією справою займається слідчий такого рангу. — І ви шукаєте?..

— Мені треба встановити, чи не потрапило щось стороннє до валіз Людмили Романівни?

— Тобто бомба?

— Називайте це як хочете.

Юрій Лукич подумав, що цей слідчий, певно, має підстави підозрювати і його. Яке безглуздя!.. І все ж факт залишається фактом…

Лоденок усміхнувся вдавано, розуміючи, що саме ця вдаваність може зміцнити підозри, однак якісь розгубленість і сум’яття опанували ним: запитав, сам відчуваючи фальш у своєму тоні:

— І ви вважаєте, що бомбу підклав я? У валізу власній дружині?

— Ні, ні… Просто з’ясовуємо, чи не побували валізи в чужих руках.

— Ні! — Юрій Лукич одразу заспокоївся. — Я сам замкнув валізи й потім особисто здав їх у багаж.

— Був певен в цьому, — підвівся Дробаха.

Лоденок провів слідчого до дверей, зачинив їх і постояв трохи, аналізуючи швидкоплинну бесіду. Чесно кажучи, він би одразу й забув про неї, якби не призначене на вечір побачення. З усіх інших боків його позиції були бездоганними, зрештою, і вечеря в ресторані з вродливою дівчиною ще ні про що не говорить, та є в усьому цьому щось негарне, якийсь ризик для нього.