Чтение онлайн

Перше, що я відчула, — це сильний жар, як від розпеченої плити. Поки я дриґаю ногами в повітрі, цей жар обсмалює моє волосся та обпікає шкіру. Все це якийсь сюрреалізм, цього не може бути. Але ж усе одно — я горю!

А коли я впала у воду, то стало ще гірше. Тому що я не впала у воду.

Натомість я гепнулася на зубчастий шматок титанового корпуса, який відлетів разом з іншими уламками від яхти, вірніше, 'від її решток.

Трісь! Це моя гомілкова кістка. Я точно знаю, це перелом. Бо відчуваю, що кістка проштрикнула мені шкіру.

Коли я скочуюся з уламка корпуса у воду, моє тіло стає немов паралізоване. Руки, плечі, незламана нога — всі вони ні до чого не здатні. Я жодним м'язом неспроможна поворухнути. Якби не рятувальний жилет, я б потонула.

Неймовірно! Що це, в біса, було?! Я і близько не можу уявити собі відповідь на це запитання.

Я озираюся на човен — а його нема! Його ніде не видно. Він зник! «Родина Данів» щезла, наче внаслідок якогось зловісного фокусу.

І цієї миті холодна й моторошна думка враз пронизує мою свідомість і крає моє серце.

Зникла не лише яхта «Родина Данів», зникла сама родина Данів!

Усе, що я бачу, — це густий чорний дим, що піднімається над водою. Довкола палають уламки човна. Я ніде не ба-

чу ані Керрі, ані Марка, ані Ерні, і моя паніка щосекунди зростає. Господи, де ж мої діти?! І де Джейк?!

Підстрибуючи, як поплавок у воді, я вигукую їхні імена між болісними нападами кашлю, що буквально шматують мене. Ядучий дим наповнює мої легені, і я відчуваю, як щосекунди слабну через сильну кровотечу з ноги. Ще трохи — і я знепритомнію.

Але поки що не зомліла. І думаю про дітей.

Керрі! Марку! Ерні!

Я відчайдушно раз по раз вигукую їхні імена, але не чую, щоб вони відповідали. Я взагалі нічого не чую довкола себе. Ніхто мене не кличе. Єдиний звук — це приглушене гудіння в голові. Я знаю, що це результат контузії після вибуху. Тупа травма вух.

Чорний дим оточує мене немов стіна, і я ледь у змозі дихати. Кожна спроба погукати дітей перетворюється на черговий напад кашлю, від якого на губах виступає кров. Я притуляю до рота руку й бачу, що вона стала яскраво-червоною. Гм, а звідки ж іде кров? Невже я зламала ребро і воно проштрикнуло мені легеню? Чи, може, то я просто прикусила язика, коли вдарилася об уламок корпуса?

І де все ж таки Джейк? Він був на човні, коли той вибухнув. І тепер його ніде не видно.

Невже всі загинули? І я єдина, хто врятувався?

Ні! Ні! Ні! Благаю, ні! Ця страшна паралізуюча думка просто не вміщається у моїй свідомості: уся моя родина загинула.

Проте я таки й далі вигукую їхні імена.

Раптом крізь стіну диму до мене прорізається слово, і це слово є для мене зараз найпрекраснішим у світі. Це маленьке слово вселяє в мене надію.

Мамо!

Це Ерні — значить, він живий.

У моїх вухах наче щось клацнуло — і до мене враз повернувся повноцінний слух. Я вигинаюся назад і бачу, як до мене пливе Ерні. Від вибуху в нього закіптюжене лице, а вигляд отетерілий і настрашений, але все ж він живий. Хоча й переляканий, бідолаха.

Забачивши його, я забула про свою ногу і намагаюся пливти йому назустріч. Та в цей момент гострий біль нагадує мені, що плисти я не в змозі. А можу хіба що плакати, чекаючи, поки Ерні мене дістанеться.

Обхопивши сина за рятувальний жилет, я відразу ж міцно стискаю його в обіймах.

— Ти в порядку? — питаю я Ерні.

— Та начебто в порядку, — каже він. — А ти як, мамо?

Я вже збиралася була збрехати, бо не хотіла лякати його ще дужче, коли він сам побачив кров на моїх губах.

— Зі мною все буде гаразд, — кажу я.

Одначе він недовірливо дивиться на мене.

— Що сталося? Тобі потрібна допомога, — питає Ерні благальним тоном.

— Та ні, не треба, — запевняю я його, але мій зір починає слабнути. Я відчуваю, що мої очі поволі закочуються під лоба. Погано, зовсім погано. Я можу знепритомніти, і тоді Ерні залишиться тут сам-один. Раптом я починаю трястись як у пропасниці й цокотіти зубами. От чорт, зовсім кепські справи.

— Мамо! — репетує Ерні. — Матусю!

Я сильно кліпаю очима, намагаючись не зомліти. Мені треба мислити чітко і ясно, як і личить такому досвідченому лікареві, як я. І негайно зупинити кровотечу з ноги. Але для цього мені потрібен джгут.

Тож лікар у мені бере гору, і я відриваю від рятувального жилета одну зі штрипок. Простягнувши руки у воду, я міцно перев'язую ногу вище коліна. Минуло буквально

кілька секунд, і я відчула, що мені полегшало, хоча лише трохи.

— Ось так краще, — кажу я Ерні. — А тобі нічого не болить? Якщо болить, то кажи.

— Ні, мамо, зі мною все гаразд.

— Точно?

— Точно.

Ерні киває, і я питаю його, чи не бачив він своїх брата й сестру. Мені страшно слухати його відповідь. Я не хочу її чути.

— Ні, поки що не бачив, — хитає він головою. — А ти не бачила дядька Джейка?

— Ні, любий, не бачила. Нікого, крім тебе, я досі не бачила.

І знову я ледь не збрехала. Я хочу сказати Ерні, що все і всі будуть у порядку. Хочу, щоб він мені вірив, та мені й самій кортить у це вірити. Але я не можу. Мене так не вчили, і це проти мого єства.

Мій син простягає руку і кладе її мені на плече. Він здається таким маленьким у своєму великому жовтогарячому жилеті!

— Не турбуйся, мамо, — заспокоює він мене. — Все буде добре, обіцяю.

Мені захотілося плакати.

Це найприємніша брехня, яку мені випадало чути.

Ні фіга собі! Що то було?!

Керрі моргнула і розплющила очі — і в них одразу ж потрапила солона й куслива морська вода. Вона різко підвела голову — і негайно закашлялася, прочищаючи легені від диму, що здіймався навкруги.