Чтение онлайн

Екіпаж «Родини Данів» знову був у повному складі. Як і належало.

— І що ж нам тепер робити? — спитав Ерні. — Може, у когось є якась думка?

— Чекатимемо, — відповів Марк. — Бо Джейк сказав, що невдовзі тут з'явиться Берегова охорона.

І, глянувши на хмару густого диму над їхніми головами, додав:

— Гадаю, нас неважко буде помітити.

Капітан Ендрю Татем стояв скраю велетенського критого тренувального басейну на базі Берегової охорони США в Маямі. Повільним і позбавленим емоцій поглядом спостерігав він, як тренуються шість рятувальників, розсікаючи воду у своїх водолазних костюмах. Це була згуртована команда сильних, молодих та здібних хлопців і дівчат, єдиним ґанджем яких був брак досвіду.

Втім, невдовзі цей ґандж буде подолано. І саме в цьому й полягав сенс роботи, якою займався капітан Татем. Принаймні, впродовж останніх днів.

Два роки тому він був одним з найкращих рятувальників Берегової охорони. І був би й досі, якби не покалічив свою праву ногу під час виконання завдання біля узбережжя острова Гренада. Завдяки майстерності хірурга та дюжині металевих гвинтів ногу йому «відремонтували». І він зміг знову добре ходити. Одначе про біг довелося забути. А про стрибки з гелікоптера в океан — і поготів.

Тепер половину дня Татем проводив за робочим столом, а другу половину займався тим, що немовби клонував себе у школі підготовки рятувальників. Він і не думав нарікати на долю. Просто він дуже скучив за справжньою роботою.

— Ми вже готові, а ви, сер? — пожартував один з рятувальників у басейні. Вже минуло двадцять хвилин, як він та його колеги інтенсивно плавали.

Татем«зиркнув на свій годинник: якщо точно, то двадцять три хвилини.

Курсанти вже добряче втомилися, і саме в цьому й полягав сенс цього нелегкого й виснажливого тренування. Тепер вони були готові до його основної частини.

— Вмикай на всю! — гукнув капітан Татем оператору за пультом керування.

Його підлеглий, лейтенант Стен Мілкрест, підняв угору великий палець — мовляв, команду зрозумів. І, клацнувши тумблером, увімкнув найбільший у світі підвісний вентилятор. Лопаті, кожна у двадцять футів завдовжки, почали повільно обертатися над басейном. Та не минуло й кільканадцяти секунд, як їхня швидкість сягнула максимуму — три тисячі обертів на хвилину. Цей режим роботи вентилятора капітан Татем ніжно називав «Апокаліпсис сьогодення» [iii] .

— Страх як люблю легенький морський вітерець! — заволав він до курсантів. — А ви? Гадаю, він вам теж подобається.

Метою цього заняття була імітація на воді вітру ураганної сили, щоб рятувальники мали уявлення, з чим їм доведеться зіткнутися під час справжньої роботи. Ясна річ, ця вправа мала небагато спільного з відпочинком на пляжі.

Татем спостерігав, як четверо хлопців та двоє дівчат відчайдушно намагалися втриматися на плаву, але їхні вже зморені руки й ноги швидко слабнули і знесилювалися. При першому ж сигналі когось із курсантів, що не витримав напруги, капітан Татем мав дати наказ Мілкресту вимкнути вентилятор, але через це курсанта могли й не допустити до подальших тренувань у рамках підготовчої програми.

Татем знову глянув на годинник.

— Ще дві хвилини! — крикнув він.

Уважно спостерігаючи за штучним штормом у басейні, він не міг не згадати про той справжній шторм, що прокотився океаном за кілька сотень миль від узбережжя. Загалом, пошуково-рятувальній групі Берегової охорони (ПРГ) пощастило: майже всім суднам у тому районі вдалося уникнути жорстокої та руйнівної хватки шторму.

Майже всім, окрім одного: вітрильника на ймення «Родина Данів». З ним і досі не було зв'язку.

Але водночас були всі підстави для оптимізму. Річ у тім, що аварійний радіомаяк цього судна передав координати, і найкраща пошуково-рятувальна група вже вирушила на його пошуки. Фактично, на кінець цієї години Татем мав дістати останні відомості про поточну ситуацію. О тій порі група вже мала прибути на місце інциденту. І розібратися, що трапилося.

Раптом двигун вентилятора вимкнувся.

Чорт! У чому справа?!

Можливо, лейтенант побачив щось таке, чого не побачив він? Може, хтось із курсантів почав тонути?

Татем швидко перерахував голови у воді. Та ні, всі на місці. А за його годинником до кінця вправи залишалося ще тридцять п'ять секунд. Що ж трапилося?

Він поглянув на лейтенанта Мілкреста за пультом керування. Може, він знає? Але того вже за пультом не було — він ішов до нього по краю басейну, і вираз його обличчя не провіщав нічого доброго.

Сталося явно щось екстраординарне.

— Як це так — узяв і пропав? — спитав Татем. — Щось я вас не розумію.

Він зі Стеном Мілкрестом увійшов до роздягальні, попередньо давши курсантам команду відпочити, яку вони виконали з превеликим задоволенням.

— Я знаю лише, що мені тільки-но дзвякнули з нашої радіостанції і повідомили, що сигнал аварійного маяка з яхти «Родина Данів» пропав, — відповів Мілкрест. — Буквально хвилину тому він був чіткий та сильний, а потім — раз! — і зник.

— Вони не помилилися?

— Аж ніяк. Цілком упевнені.

— А може, це з нашим обладнанням щось не в порядку? Таке вже бувало раніше не раз. Може, вийшла з ладу якась із наших антен?

— Це перше, про що я спитав, — сказав Мілкрест. — І вони відповіли, що двічі все перевірили. Ніяких збоїв та глю-ків не виявлено.

Татем закурив цигарку «Кемел». Куріння та гра в покер були єдиними його вадами, і зазвичай вони йшли рука в руку. Єдиний виняток становила ситуація, коли на роботі траплялися проблеми. Такі, як зараз, наприклад.

— Гадаю, причин може бути дві, — вів далі Мілкрест, проявляючи свою рису, яка подобалася Татему: лейтенант не боявся висловлювати власну думку командирові. — Або розрядився акумулятор, або вони чомусь самі вимкнули радіомаяк.