Чтение онлайн

Бейлі явно сподобалися ці слова. Вона взяла з таці пухкеньку полуницю і м'яко огорнула її своїми спокусливими губами. Відкусивши від неї шматочок, вона підморгнула Пітерові.

— Я вірю тобі, Пітере. Але чи правильно я роблю, що вірю тобі?

їхня ніч із шампанським і сексом була його ідеєю — щось на кшталт палкого прощання перед тим, як залишити Бейлі й податися на Багами. Він обрав готель «Апекс» у тихому центрі через дві причини, й обидві були суто географічними. По-перше, цей готель розміщувався неподалік Центральної станції метро, де він легко міг відірватися від набридливих папараці в тому випадку, якщо вони переслідуватимуть його пішки.

По-друге, готель «Апекс» розташовувався поблизу тунелю Мідтаун, крізь який відкривався найкоротший шлях до аеропорту імені Кеннеді. До вильоту на Багами лишалося менше двох годин.

— А до речі, — сказав Пітер, — я хотів би, щоб ти зробила мені одну послугу — звісно, якщо зможеш.

Із цими словами він перехилився через край двоспального ліжка і щось витяг зі своєї спортивної сумки, що стояла на підлозі. То був коробок служби кур'єрської доставки.

— Я не встиг відправити його увечері перед тим, як сюди приїхати. Ти не проти відправити його замість мене, коли я від'їду до аеропорту?

Бейлі поглянула на етикетку відправки. На ній була адреса готелю на Багамах, де Пітер мав намір зупинитися.

— Звісно, відправлю, — кивнула вона, трохи повагавшись.

Саме на таку реакцію й очікував Пітер.

— А чому ж ти не питаєш, що там усередині? — поцікавився він.

— Не хочу. Це не моє діло.

Пітер удавано розчарувався.

— І це мені каже майбутній юрист? А що, як усередині щось незаконне? Дуже рідко, але все ж ця компанія просвічує посилки рентгеном. Ти, сама того не бажаючи, можеш стати співучасницею злочину й назавжди позбудешся права займатися адвокатською діяльністю.

Бейлі потягнулася за ще однією полуницею, але цього разу згодувала її Пітерові.

— Що ж, доведеться мені ризикувати, — сказала вона.

І цю відповідь він теж очікував від неї. Бейлі дійсно йому довіряла.

Проковтнувши полуницю, він підморгнув Бейлі у відповідь. А потім зиркнув на свій платиновий «ролекс».

Час було від'їжджати до аеропорту, щоб потім братися за владнання невеличкої сімейної проблеми.

Звісно, це не порівняти з прийомом, що його влаштували на честь прибуття «Бітлз» до аеропорту Кеннеді в середині

шістдесятих, але явка преси була приблизно такою самою, як і тоді. Відразу ж після полудня рейс 307 приземлився в міжнародному аеропорту імені сера Ліндена Піндлінґа на острові Нью-Провіденс Багамського архіпелагу.

«Турбуючись» про інших пасажирів, а насправді лише про те, щоб підсилити драматичний ефект, Пітер навмисне покинув літак останнім.

Із чорною спортивною сумкою через плече наблизився він до натовпу репортерів, що зібралися біля мотузкової загорожі на літовищі.

Ой, скільки людей — і все це через мою скромну персону?

Саме для цього Пітер і полетів комерційним рейсом. Бо йому потрібен був розголос. Йому потрібна була публічність. Звісно, преса може поставити під сумнів правильність його вчинку: кинути виклик Береговій охороні й розпочати власні пошуки. Але йому треба було, щоб преса не поставила під сумнів його мотив. Тому з бездоганною самовпевненістю, набутою під час численних судових виступів, Пітер зробив чітку і недвозначну заяву:

— Я не зможу ані секунди прожити з думкою про те, що не зробив геть усе можливе й неможливе, щоб допомогти знайти свою родину. Особливо враховуючи ту обставину, що я пілот з посвідченням.

Репортери без заперечень проковтнули сказане. І завжди проковтували, якщо інформацію їм подавали на ложечці — як-от зараз, наприклад. До того ж, день видався до біса спекотний. Просто нестерпно спекотний. І представникам преси кортіло якомога швидше оформити свої репортажі та вшитися з-під палючих променів сонця.

Пітер подякував репортерам і швидко пішов, залишивши їх фактично ні з чим. Пройшовши митну та еміграційну процедури, він покинув аеропорт через парадний вхід і став шукати таксі.

Рідкокристалічний екран поблизу тротуару показував температуру розпеченого повітря: 101 градус за Фаренгейтом. Біля екрана висів щит з рекламою лосьйону для засмаги. Реклама попереджала: «Не засмаліться!» А під цим написом красувалося зображення безпорадного опецькуватого чоловічка у плавках і зі шкірою як у вареного рака.

— Трохи незвична спека для мешканця Нью-Йорка, еге ж? — почувся чоловічий голос просто над лівим плечем Пітера.

Хто це? Місцевий мешканець? Іще один репортер?

Виявилося, що ні.

Обернувшись, Пітер буквально наштовхнувся очима на погляд Ендрю Татема. Він упізнав капітана Берегової охорони, бо бачив по телевізору його прес-конференцію в Маямі. А тепер він тут, на Багамах, і намагається бути на короткій нозі з Пітером. З якого б це дива?

— Містере Карлайл, я…

— Так, я упізнав, ви Ендрю Татем, — перервав його Пітер. — Приємно вас бачити. Як ся маєте?

— Чудово. А ви явно здивувалися, побачивши мене.

Пітер знизав плечима. Кривити душею не було сенсу.

— Так, я здивований. Хіба ж ви не казали мені, що залишаєтеся в Маямі попри те, що пошуково-рятувальна операція переміщається сюди, на Багами?

— Так, казав, і то дійсно був мій початковий план.

— А що ж змінилося?

— Не що, а хто. Змінилися ви, містере Карлайл.