Вогнесміх
Шрифт:
Зненацька у пам’яті загримів обвал спогадів. Вечір, грозова ніч, Інна, бандити. Бійка, шалені перегони нічними вулицями Києва. Що було далі, що сталося з ним, з напасниками?
— Заспокойтеся, — тихо мовила дівчина. — Все гаразд. Як ви себе почуваєте?
— Де я? Що зі мною? Чому… не можу встати?
— Ви в лікарні. Небезпека минула…
— Пам’ятаю… я домчав до міліції… А потім — темно… Що сталося з бандитами? їх схопили? Вчора вночі… я бився з ними…
— Заспокойтеся, — ласкаво повторила дівчина, поклавши долоню на його чоло. — їх схопили. Але не вчора. Це сталося три тижні тому. Ви три тижні були в безпам’ятті. Вас оперували. Але все пройшло вдало. Небезпеки вже нема. Ви одужуєте…
— Три тижні, — прошепотів Гриць знеможено. — Три тижні… А я відключений… як мертвяк…
— Дякуйте долі, що ваша свідомість відключилася, — доброзичливо сказала дівчина. — Операція була вельми складна. Куля в животі… До речі, вже два тижні тут чергує слідчий. Він звелів одразу повідомити, як тільки ви прийдете до тями. Зможете прийняти його?
— Покличте… Він якраз мені й потрібний…
Дівчина зникла. Хлопець втомлено заплющив повіки. Почулося тихе покашлювання, скрип табуретки. Гриць відігнав знемогу, глянув перед собою. Біля нього сидів молодий білявий хлопець у цивільному костюмі, білий халат був накинутий на плечі наопашки. Гість усміхнувся привітно, підморгнув рудуватою бровою.
— Ну як — видряпався?
Гриць засміявся. Дивний слідчий. Ніби хлопчисько з сільського вигону: жодної серйозності, значимості, суворості.
— Якщо за три тижні не зіграв у ящик, — пожартував він — то, мабуть, таки… видряпався…
— Тоді до діла, — зігнав усмішку з лиця слідчий. — Я тебе мучити довго не буду, та й допиту формально проводити нема потреби. Все вияснено, злочинці нічого не приховали. Моє прізвище — Гаркавенко Іван Степанович, старший слідчий управління МВС міста Києва. Про тебе знаю все, що треба. Ти Гук Григорій Васильович, водій таксі КІА 27-74, позаштатний співробітник журналу «Хрін». Правильно?
— Так точно, — кивнув Гриць. — Ніби в циганки побував…
— Жартуєш, — отже, діло йде до норми, — вдоволено сказав слідчий. Він розгорнув папку, переглянув кілька сторінок. — Слухай, я розповім, що з тобою відбулося, а ти скажеш — так чи ні. Двадцять сьомого липня цього року ти виїхав на трасу, біля метро «Більшовик» до тебе підсіла прекрасна незнайомка, прізвище якої Тутук Мар’яна Сергіївна…
— Прізвища її я не знаю, — перебив Гриць, — а звати її Віолетою.
— Вона така Віолета, як ти папа римський, — засміявся слідчий. — Віолета — то її кликуха у злочинному середовищі… та й не одна кликуха, ще є з десяток. То штучка неабияка. Слухай далі. Вона розгорнула кілька фотографій прекрасних Дульціней, і в тебе потекла слинка. Так?
— Слина не потекла, а краса дівчат таки вразила, — зніяковів Гриць. — Цілий букет таких чудових типів…
— Ясно, — підбадьорливо сказав слідчий. — Я не засуджую, діло молоде, я б сам захопився. Але ж ти не тільки захопився, а клюнув глибше! Так?
— Що значить — клюнув?
— Прийняв запрошення. Навіть забув про свій обов’язок виконувати план. Ну, ну, я не ханжа! Все мені зрозуміло, але невже тебе не вразила примітивна прозорість всього, що відбулося? Чому б це отака хвацька дівчина запрошує таксиста, не знаючи, хто він і що він, до себе в гості, та й не просто в гості, а щоб звести з своєю подругою-красунею? Чи ти гадаєш, що для таких красунь нема претендентів, окрім тебе? Ну, ну, не обурюйся, ти хлопець хоч куди, в тебе можна закохатися з першого погляду… їй-право, все це так! Але… повинна бути і якась самокритичність, і бодай крихітка обережності та соціальної відповідальності. А ти помчав на вогник приманки, як гімназист.
— Красива ж дуже! — пояснив Гриць. — Не стримався. Щось забурунило в серці, в душі…
— Знаю, знаю, де в молодих хлопців бурунить! — весело підхопив слідчий. — Слухай далі. На другий день ти, як і домовився з громадянкою Тутук, приперся вночі до неї, де й познайомився з Інною Гайдук.
— Таки Інна, — заплющив очі Гриць, полегшено зітхаючи. — Хоч ця не має кликухи…
— Поки що не має, — ствердив слідчий. — Ще молода. Та вже почали її втягати в злочинний світ. Погрози, обіцянки, шантаж…
— Слухай, Іване Степановичу, — судорожно підвівся на ліжку Гриць, — ти постарайся ту дівчину… Інну… врятувати… Вона не дуже винна. Вона хотіла мене попередити, а я… мов сліпець, нічого не збагнув. У дорозі вона просила їх, вмовляла… але, певно, не могла перебороти страху …
— Переборола, — сказав слідчий. — Доки ти віз своїх «друзів» лісовою дорогою, Інна потелефонувала в міліцію. Звичайно, тобі ми не могли допомогти, але для неї це плюс. Заспокойся, обіцяю тобі, що їй дадуть умовний термін. Думаю, що вона повернеться на нормальну дорогу…
— Ну, молодець, — полегшено зітхнув Гриць, знову розслабившись на подушці. — Я дуже радий…
— Дивний ти хлопець, — знизав плечима слідчий. — А втім, розумію тебе… Слухай же далі: відбулася вечірка, танці, випивон…
— Я не пив.
— Знаю — ти не пив. Всі це підтвердили. А далі, як в кіно: гроза, нічна дорога, міст Патона, Набережна, Поділ, проспект Фрунзе. — Інна виходить, Марат Гольдер сідає біля тебе…
— То він таки Марик, Марат?
— Марат, Марат… аж бридко, що таке ім’я паскудить. Але кликух у нього теж достатньо. Так от… Гольдер сідає біля тебе, а потім ти на півдорозі до Пущі розпочинаєш свою баталію…
— Не я розпочав, — заперечив Гриць. — Він вимагав зупинити, а я збагнув, що це — кінець!
— Як це ти збагнув?
— Інтуїція! Хіба я знаю — як? Зрозумів, що мені — хана. І до того ж — пістолет під боком. Я не знаю, як я діяв, але все було, ніби вві сні… ніби діяв не я, а хтось інший…
— Ну, в сні так не діятимеш! — розвеселився слідчий. — Тут, брате мій, блискавична реакція. Два такі бандюги, та ще й озброєні, а ти їх опрацював, як одбивні котлети! Гольдер мені казав, що якби знав, що ти каратист, то обійшов би поза Владивостоком тебе. Каже, що в тобі сто фурій бушувало, що вони не встигли збагнути, що й до чого, як ти їх укокошив!..
— Який каратист! — здивувався Гриць. — І близько не ночував біля карате. Не знаю жодного прийому… та й не хочу знати.
— Та мені це ні до чого — запевнив його слідчий. — Головне, що ти діяв у тій екстремальній ситуації ідеально! Зрозумів? Найменший промах, найменше вагання — і все! Тут, справді, щось майже машинальне, інтуїтивне чи інстинктивне… та справа не в формулюваннях, а в тому, що відбулося. Молодець! Спочатку потрапив у пастку, у павутину, але зумів вискочити з неї блискавично. Та ще й з багатим уловом. Для нас, криміналістів, звичайно. А тобі — наука. Дорога наука, але вельми корисна. Щоб знав: не все те золото, що…