Чтение онлайн

До Києва Гриць повіз молоду жінку з трьома дітьми. Хлопець-підліток сів спереду, дівчатка — дев’яти та трьох літ — тулилися біля матері. Трирічна янголоподібна, білява красунечка вперто лізла на переднє сидіння, хлопчик її відштовхував, і вона ображено схлипувала, тулячись до задумливої матері, а та тихенько вмовляла її:

— Маленьким діткам спереду не можна!

— А Івасику можна? Еге? Йому можна?

— Він уже великий. До того ж він у нас мужик, мріє бути шофером або льотчиком… хай привчається сидіти спереду!

— Я теж, — хлипала дівчинка, — хочу бу-у-ути льо-о-отчиком, щоб сидіти… спе-е-ереду!..

Гриць слухав той втішний діалог, усміхався сам до себе. Вже з таких літ, навіть у сім’ях, де нібито принцип єдності має набирати природної, закономірної сили, зріють зернята суперництва, ревнощів, заздрості. Все це зрозуміло: пливе та ріка з сивезного минулого, де ревуть і завивають наші ящерні попередники, наші мавп’ячі бабусі та дідусі, наші тигрячі та вовчі пращури. Але ж яка вдячна робота людини — трансформувати всю ту генетичну спадщину у милозвучну пісню краси й людяності?!

Він згадав завтрашній вечір, уявив темні, магнетичні очі дівчини, яку мигцем побачив на фотографії, і відчув теплу хвилю під серцем, знову осягнувши потік радості, в який пірнув від світанку…

Після шостої години вечора він уже був у приміщенні часопису «Хрін», постукав до кабінету редактора.

— Кого там нечиста сила приперла? — почувся гучний голос Товкача. — А, то ти, кочегаре? Заходь, заходь! Це добре, що ти примчав, незабаром почнемо нараду. Сідай отам, у куточку, переглянь останні журнали, а я перечитаю ще деякі матеріали в останній номер…

Редактор заглибився в роботу, а Гриць, знявши кашкета, сів у глибокий фотель біля журнального столика, недбало перегорнув кілька сторінок «Хріну», позіхнув, відсунувши часописи вбік. Глянув на Товкача. Над тим висів плакат: розкішний хрін у зелених штанях тримав у руках перо-списа, націлюючи його на читача, а довкола нього яскраво-червоною фарбою пломенів напис: «Бачили очі, що купували, — їжте, хоч повилазьте!».

«Це — гарно зроблено», — відзначив Гриць. І зрозумів — чому. Бо народний гумор, звідки запозичена ця фраза, завжди був м’який, людяний, доброзичливий.

Кабінет почали заповнювати співробітники редакції, художники, позаштатні кореспонденти. Дехто вітався з Грицем, одна молода художниця всілася навпроти нього, часто позирала, усміхалася й щось малювала в альбомі.

Плив гомін, всі зацікавлено позирали на редактора. Товкач поважно розсівся в кріслі, постукав олівцем по склу.

— Браття хрінчани! — урочисто промовив він. Витримавши паузу, вів далі: — Сьогодні у нас — важливий день. Історичний!

— Істеричний? — притуливши долоню до вуха, перепитав літредактор — сивий, зморшкуватий, іронічний і лукавий.

Почувся сміх, шепіт.

— Не істеричний, а — історичний! — посварився олівцем Товкач. — Ви ці штучки залиште при собі, Гавриле Ониськовичу! Ви не в колгоспному клубі доярок розважаєте, а на важливій нараді, де, так би мовити, вирішується доля реготального цеху!

Усі всміхалися, переглядалися. Товкач провадив своє:

— Я тут переглянув купу листів від читачів, наших шанувальників. Дехто з них пише гостро і дотепно, що наш «Хрін» — скис!

— Ха-ха-ха! — весело сколихнулася аудиторія.

— Хе-хе! — задоволено кивнув головою редактор. — Ян бачите, читачі вчасно вдихнули нам порцію здорового сміху, народного сміху…

— Ха-ха-ха! — заливалася редакція, ніби жито хиталося під вітром. — Ой, смішно! Хрін — скис! А читачі нам — порцію сміху! Ха-ха-ха! Ой, умру! Тримайте мене! Ха-ха-ха!

— Ша! Досить зуби продавати! — нахмурився редактор. — Ми тут не на вечорі гумору й сатири! Ми тут вирішуємо долю сміху!

— Ха-ха-ха! — тряслася аудиторія, вже не в силі стримати гомеричного реготу.

— Яка це вас муха вкусила? — посварився Товкач. — Прошу уваги. Ша! Дома можете сміятися од пуза, а тут зберігайте робочий настрій!

Сміхотлива хвиля поволі затихала й нарешті згасла.

— На чому я зупинився? — запитав редактор.

— На тому, що наш «Хрін» скис, — підказав художник, худорлявий хлопець з тонкими губами і насмішкуватим поглядом з-під густих брів.

— Це не я кажу, що «Хрін» скис, а нам народ підказує, — підняв олівця вгору Товкач. — Трудящі висловлюють у своїх листах думку, що наш гумористично-сатиричний журнал годиться лише для снотворного. Я вже не хочу наводити їдкіші характеристики, доволі й того, що сказано. Що — не згодні? Оцінка сувора, але треба дивитися на речі відверто. Журнал у нас сірий, нецікавий, нудний! Ми заштампувалися. Часто даємо матеріали півстолітньої давнини. Критика беззуба, тривіальна. Рівень критики — сторожі, кербуди, п’яниці, хапуги, спекулянти, стиляги, та й то — все це без конкретного прицілу, безадресно, вузько. Треба розширити арсенал нашої клієнтури, та й знайти інші характеристики сміху, зробити журнал справді веселим і життєрадісним. Все те, що ми робимо, — набридло! Потрібен струс, оновлення, вибух вулкана! О! Перш за все пропоную придумати нову назву для часопису, бо «Хрін» — застарів. Нам так і проілюстровано характерним діалогом читачів: «Ти потрапив у «Хрін» — читав?». «Ну й хрін з ним — перенюхаємо!» — відповідає покритикований.

— Ха-ха-ха! — знову засміялися присутні.

— Отож-бо, — повчально Сказав Товкач. — Люди нас смішать, а ми не вміємо лоскотати емоції народу, а це — наша професія, наш святий обов’язок. Напружуйтесь, браття хрінчани, крутіть свої шарикопідшипники, видавайте на-гора нові ідеї, щоб, читаючи наш журнал, люди не позіхали, а гоготали, мов скажені, і лускали від сміху, як переспілі кавуни! Спочатку про назву… Які будуть пропозиції? Бо «Хрін», справді, якщо сурйозно подумати, — не підходить. Асоціації всякі… Потім такий роздум: доки ми були бідніші — хрін трудящим був ні до чого! Пекучий корінь, від якого крутить у носі. А нині, коли на святковому столі красується смажене порося, — людям лише дай хрону! І тому назва наша стає анахронізмом! Чуєте? Ана-хрон-ізмом! Навіть тут хрін пробивається!

— Тоді не «Хрін», — іронічно озвався літредактор, — а хай буде «Хріновина»! Це вже не корінь пекучої рослини, а — поняття! «Хріновину» поросяті в зуби не вставиш. Або — «Хрінова справа»! Уявляєте? Чоловікові кажуть: «Ти потрапив у «Хрінову справу»!

— Ха-ха-ха! — втішно засміялися присутні.

— Або ще можна «Хронос»! — гнув своє літредактор. — Тут вам і стара назва лишається, і разом з тим назва древнього батька богів, котрий пожирав дітей своїх, а тому, мовляв, стережіться!

— Смієтеся! — нахмурився Товкач. — Ми тут, Гавриле Ониськовичу, не для сміху зібралися, а для сурйозної розмови…