Чтение онлайн

Водій загальмував. Машина зупинилася на перехресті, біля густих лісосмуг.

— Що таке?

— Хіба не бачиш? — ткнув пальцем у віконце редактор. — Читай.

— Сміяни, — прочитав напис на стовпі водій. — То й що?

— Село Сміяни. Це тобі не жарти. Якщо село так назвали, то, будь певен, недарма.

— Так то сотні літ тому, — повчально мовив шофер. — Мо’, тоді й люди-сміяни тут були, а тепер перевелися, одні плакси, може, лишилися. Хіба так не буває? Діалектика ж!

— Я тобі дам діалектику! — посварився редактор. — Не забудь про генетику. Якщо сотні літ тому тут якісь сміяни заснували село, то їхні діти вже напевне кишки рвуть від реготу або рачки лазять від сміху. Це вже точно.

— Так оце ви по карті підшукали таке село? — іронічно озвався Гриць. — І справді вірите, що назва села відповідає характеру жителів?

— Атож! Одірвеш мені голову, коли я не вгадав!

— А якщо назва села Занудівка, то там одні зануди живуть, чи що?

— Що це ти моїм салом та мене по губах? — розсердився редактор. — Я ж не про зануд казав, а про сміянів. Сміяни живуть віками, бо сміх — то здоров’я, а зануди — самоз’їдаються. О! їхня генетика нетривка.

— Де там! — реготнув шофер, підморгуючи рудою бровою Грицю. — Занудні люди, мов блощиці, переживають тисячоліття. От хоч би взяти фараонів єгипетських, тільки зануди могли віками громадити такі височенні піраміди…

— Тихо! Ша! — посварився редактор. — Багато ти знаєш про фараонів. Чуєте — співають!

Вони прислухалися. З-за лісосмуги долинали жартівливі приспівки. Високий дівочий голос починав, а злагоджений гурт співачок підхоплював:

Ой дуб, дуба, дуба, дуба,

І потилиця, як груба,

І як ходить — все гуде,

А до праці? Де там, де!

Ні до книги, ні до парти.

Лиш до миски та до кварти,

Під копицею поспать,

А на інше — наплювать!

Не життя йому, а рай!

Хто це, хто це — одгадай!

Кілька дівочих голосів басовито підхопили:

Не інакше, так і знай,

То Микита Самограй!

— Ну й дають! — потер руки Товкач. — З пісочком протирають. Критика на ходу. Справді — сміяни! А ви не вірили! Ну, Грицю, ми, здається, потрапили туди, куди треба. Злізаймо з цього коня. Ти, Федько, паняй додому, а ми — піхтурою. Ми з Грицем тут побудемо, може, день, а може, два. Залежно від успіхів. Та дивися — наліво не дуже, бо я тебе знаю, рудого чорта.

— Та я…

— Знаю, знаю! Адью! Гайда!

«Волга» розвернулася, помчала назад, аж закуріло. Товкач зняв капелюха, погладив лисину, вдихнув свіже, цілюще повітря.

— Красотище! Лєпота! Яка елегія, Грицю!

Гук дивився в ніжно-блакитне осіннє дивоколо, де пливли пасма «бабиного літа», усміхався сам до себе. Йому здавалася химерною вся ця пригода, редакторська вигадка з розшуком «джерела сміху», але в душі панувало відчуття чогось незвичайного, таємничого, що мало виявитися в буденності, як і тоді, коли він зустрів Радісного на кам’янистих стежках Кавказу.

— Гарно тут, — згодився він. — Та на природі всюди гарно. Навіть у пустелі. Мені розповідали, що в туркменській пустелі навесні всі дюни вкриті тюльпанами й маками. Кажуть, вмерти можна від такої краси й розкоші. От тобі й пустеля! А щодо сміху, Саливоне Оверковичу, то я не певний, що ми тут знайдемо щось особливе. Гумор всюди живе в народі в рівних дозах, як солоність у океані.

— Хе-хе! Ризиковані порівняння, Грицю. В океанах і морях є місця з слабеньким розчином солі, а є такі, як ропа. Так і сміх! Вір моєму досвідові, інтуїції. Ану, підійдемо ближче до тих зубатих та язикатих. Побачимо, які там сміяни!

Вони почимчикували крізь лісосмугу назустріч голосам, обтрушуючи на себе золотисті червінці березового листя. З поля линуло:

Ой дуб, дуба, агроном

У Марусі під вікном

Кожну ніченьку мандрує,

Певно, зорі там рахує?

Любить, любить агроном

Танці в клубі вечірком,

Поцілуночки смачні,

А на поле — ані-ні!

Ой хто скаже — чи всі дома

в молодого агронома?

Що це, що це діє він?

Захотів попасти в «Хрін»?

Товкач аж засяяв од радощів:

— Чуєш, Грицю? Ну й заливають сала за шкіру гультяям! А ще кажуть, що трудящі не шанують нашого часопису! «Хріном» лякають ледарів, нікчем, виховують, критикують. Ох і молодці!

Вони випірнули з посадки, побачили гурт дівчат, які збирали помідори і складали їх в ящики. Підійшли ближче, дівчата зацікавлено оглянули високу постать Гриця, затримуючи погляди на чорнобровому обличчі, мимоволі усміхнулися, зиркнувши на присадкувату поставу веселого редактора. Товкач привітався:

— Здоровенькі були! Колись казали: боже поможи!

— Казали боги, щоб і ви помогли! — сміхотливо загомоніли дівчата. — Чи, мо’, боїтеся чисте вбрання запилити?

— Та ні, не боїмося.. Ми оце почули ваші веселі приспівочки, та й прямісінько сюди.

— Закортіло, щоб і про вас заспівали? — зареготалась кирпата щебетуха. — Ми можемо!

— Не приведи боже вам на зуби потрапити. Чув, чув, як ви своїх ледарів та нехлюїв тіпаєте, мов баба коноплі на тирлиці восени. Ви в приспівках згадали «Хрін», от і закортіло нам знати вашу думку про нього…

— Про кого, про кого? — засміялися дівчата.

— Та про «Хрін» же. Як вам подобається «Хрін»?

— А то дивлячись який! — реготнула якась молодиця. — Якщо міцний, то дуже позитивно ставимось.

Дівчата пирснули, затуляючись рукавами й хустками.

— Чого ви? — здивувалася молодиця. — Ви хіба хрону не вживаєте? І чого б ото я заливався? Мабуть, подумали бозна-що! Та я ж про той хрін, що росте на городі. Тю на вас, гості з вас чудуватимуться!

— Та і я не про городній хрін, — пересміявшись, мовив Товкач.