Чтение онлайн

— Туди к бісу! — сплеснула долонями молодиця. — То, мо’, й ви про той, що дівчата?

Знову гримнув регіт. Товкач, витираючи сльози в кутиках очей, махнув рукою.

— А хай вам та бодай вам! Так і кольку в боці можна заробити. Я про свій «Хрін» питав, про журнал! Я редактор журналу…

— Так би й казали. А то догадуйся! — теревенила молодиця. — Що ж сказати про ваш журнальний «Хрін»? Не вельми він міцний!

— Отуди к бісовій матері! — вдарив руками об коліна редактор. — Невже так-таки й не пече він анітрохи?

— Не смішно! — озвалися дівчата.

— Позіхи наганяє, — підхопила молодиця. — Колись, пам’ятаю, був трохи ваш «Хрін» бадьоріший, а тепер — слабенький.

— Гм, гм, — ображено блимнув на неї редактор, не знаючи, що й сказати.

— Самі захотіли, — щебетали дівчата. — Чого ж гніваєтесь? От приходьте до нас на вигін, що над річищем, там таке почуєте! Сьогодні хлопці й дівчата зберуться, проведуть репетицію вечора гумору просто під зорями.

— От-от-от! — захоплено скрикнув Товкач. — Це те, що нам до зарізу потрібне. Чисте джерело сміху! Раз село Сміяни, то і всі жителі повинні бути сміянами. Що — правду кажу?

— Не всі у нас Сміяни, — сказала молодиця. — Є багато сімей Сміянів, а моє прізвище Кисленко, — вона засміялася. — Та ніхто не скаже, що я кисла. Правду мовлю, дівчата?

— От і розвалюється ваша теорія, — шепнув Гриць. — Опоненти з’являються на ходу.

— А з Сміянів у нас найвеселіший дід Дивило, — вела далі річ молодиця. — Знаменитий дід, про нього писали в газетах, навіть книга одна згадує про його майстерну гру, описує біографію. Ви не бували в нашому меморіалі?

— В якому це?

— Глибоко в лісі. Там поховано дітей-партизанів та їхнього учителя. Громограй прізвище його. Вічний вогонь, гарний пам’ятник. Багато гостей туди приїжджає, навіть з-за кордону. Так ось там дід Дивило, буває, грає на бандурі, співає. Він славний кобзар, ще з юності. Знаєте, скільки йому літ?

А скільки?

— Дев’яносто шість. Скоро сто стукне.

— Я читав про нього, — озвався Гриць. — І про меморіал. Але чому ви згадали про цього діда? Яке він має відношення до гумору, до сміху?

— Отуди! — переглянулася з дівчатами молодиця. — Я ж кажу — найвеселіший дід у нашому селі. Дуже в’їдливий. Не дай боже попастися йому на язик. Тільки химерний вельми. Мудрувати полюбляє, інколи таке накрутить, що й у голові завихриться…

— А чого це його Дивилом назвали?

— То прізвисько таке в молодості його навіть Брехлом дражнили, бо любив-таки всілякі вигадки та витівки, а тепер — Дивило. А це від того, що він про якихось дивів розповідає та про русалок, про вогняних людей — рахманів.

— То він у вас казкар? — зрадів Гриць. — Чудово! Мабуть, знає багато цікавих історій?

— За місяць не переслухаєте, — запевнили дівчата. — І смішного, й химерного у нього повна торба. От зустріньтеся з ним — він вас на шлях виведе, все розкаже, що вам закортить.

— От спасибочки! — затанцював од втіхи Товкач. — А як же нам питати його?

— Так і питайте: діда Дивила! Його кожна собака знає. А живе він у землянці, край села, в гайку.

— А чому б то — у землянці?

— А того, що Дивило, — жартома відказала молодиця. — Ще й замолоду такий був. Усе не так, як у людей. Гарна хата є, а живе у землянці. Сам собі готує, варить. А в хаті жив його онук Горенко Микола з дружиною, а тепер там гостює онука прийомна його — Русалія.

— Русалія? — зацікавився Гриць. — Що за дивне ім’я?

— О, то химерна історія. Та довго розповідати. Як до слова прийдеться, запитайте діда, він все оповість. А Русалія, мо’, ще цікавіша за діда. В загряницях бувала, в Індію їздила до матері.

— А чому б то її мати в Індії була? — здивувався редактор.

— Одружилася з індусом, як у Москві навчалася. Та й поїхала туди, там у нашому посольстві працює журналістом. Пише книги якісь там. Теж її звати Русалією. А ця, молодша Русалія, донька її, на лікаря вивчилася, еге, та ми забалакалися з вами, а незабаром машини підійдуть, треба ящики наповнювати. Дівчаточка, чого роти пороззявляли на гостей? Хутчіше до діла!

— Ну, вибачайте. І велике-превелике вам спасибі! — радо мовив Товкач. — Удружили. Бувайте здоровенькі! Ми побігли!

Він схопив Гриця за рукав і потягнув до шляху. Дівчата реготали їм вслід:

— Радіють, наче нову копійку знайшли. Чи не завчасно? Дивило може їм таке устругнути, що гіркіше від хрону чхатимуть — не перечхають.

Товкач, вийшовши на дорогу, переможно зиркнув на свого супутника.

— Ну як — задоволений моїм вибором? Повезло нам?

— Баба надвоє казала, — хмикнув Гриць.

— Прикидаєшся, — підморгнув редактор. — Хіба я не бачив, як ти нашорошив вуха, коли згадали якусь там Русалію? Хе-хе! Чує моя печінка, що ми з тобою торкнемось цікавого джерела. Щоб я скис!..

Дорога привела їх до дубового гаю. Пройшовши попід склепінням багатовікових дерев, вони побачили перші хати села. Правобіч, на піщаному горбі, виділявся поміж крислатими грушами й абрикосами розмальований квітами охайний будиночок, оточений буйними кущами шипшини і пишних сержин та царгородок-айстр. У дворищі, біля криниці з журавлем, порався сивий чоловік з довгими козацькими вусами, щось рихтував. Товкач зробив знак Грицеві, підступив до паркана.

— Здоровенькі були!

— Дай боже здоров’я! — на диво молодим голосом відповів господар, розгинаючись. На прибулих глянули прозорі дитячі очі, під сивими вусами майнула привітна усмішка. Під полотном вишитої сорочки вгадувалося сильне жилаве тіло, і Гриць подумав, що неможливо на око визначити вік цієї приємної літньої людини. — Куди прямуєте, люди добрі? Може, бажаєте водиці попити?

— Дякуємо, — гречно одказав редактор, витираючи хустинкою піт на лисині. — Ми тільки-но з машини. Не спекотно, погода елегійна, осіння. А хочемо ми розпитати, як нам знайти… гм, гм… діда Дивила.