Чтение онлайн

Люди кинулись було їх розбороняти, але вже не було потреби. Кузьма весь у крові лежав, а Матвій — страшний і великий, з обличчям, залитим кров'ю, з рискалем у руках, стояв проти всіх і кричав:

— Гади! Нелюди! Вам не хліба, а каменю в животи! Я вам, чортова голото, добра бажав, а ви ось як! Шпана чортова! Собача зграя! Тічка паскудна — геть! Геть з очей! Розіб'ю! — і він кинувся на юрбу.

Усі сипнулись врозтіч.

— Розіб'ю! У гроб ужену! — ревів дико Матвій і гнався за ким попало.

— Матвію! Та втихомирся! Глянь он на свою сорочку! — гукала Настя і намагалася його зупинити.

Матвієва сорочка була дійсно у крові, він зупинився, тернув брудною долонею по чолі, розвів ще більше кров, після тріпнув рукою, ніби хотів усе то струснути, і нагадував дикого, роздратованого звіра. Настя швидко з себе хвартушка зірвала і подала йому.

— На! Хоч обітрись! Дивись, на що ти подібний! Матвій узяв хвартушка і байдуже витирав обличчя. Він весь тремтів, очі його дико бігали, ще ніхто не бачив його таким. Потовчений Кузьма лежав на землі і стогнав, коні його паслись збоку у вівсі.

— Ууу, будьте ви прокляті — таке гаддя, коли б був знав, що з такою халєрою прийдеться діло мати — краще б їм чуму, ніж землю, виходив!

— Чекайте, — казав він сам до себе і лють його швидко, мов буревій, минала. — Тепер я з вами поговорю інакше, їм тільки попусти — на голову вилізуть, чортове хам'я!

І дійсно, з того часу все пішло по-іншому. Дорога раз назавжди пішла долом. Заповів, щоб усі прийшли її рівняти, і всі прийшли. Не з'явився лише Титко Коган. Матвій самий зайшов до його хати — не було дома.

— Де, Параско, Титко? — питає Матвій Титкову жінку.

— Де? Та ж ніде! У полі! У нас праця!

— Чув він, що сьогодні треба йти до дороги?

— Але ж у нас…

— Цить! Не питаю! Зараз мені за лопату і марш копати! А за ним я сам піду!

І дійсно пішов. Тит орав. Побачив Матвія здалека й зупинився. Матвій підійшов. У руці пужално.

— Казав тобі, Титку, Стратон іти сьогодні до дороги?

— Не казав… Я встав раненько…

— Не бреши! Казав! Різун в твою-ма, хоч, щоб розбив на твоїй голові оце пужално до цурупалка? Уже забув, як плакав? Щоб мені зараз був там!

З цим Матвій повернувся і пішов. Іде полем і розважає:

— З таким народом по-іншому не вийде! Якась тупота! Якась мертвячина! Що вб'єш, те в'їдеш!

Боротьба між Матвієм і рештою товариства з явної перейшла в таємну. Його боялися. Уже не чути отих побожних побажань, але очі всіх горять по-вовчому. Кожне, видно, лише шукало приключки, щоб помститися.

Матвій, проте, не думав уступати з поля бою, не з такого тіста зліплений. Не кричав, не бешкетував більше, але й нічого ніде не спускав. І це всі відчули. І стало спокійніше.

Але не для Матвія. Ледве втихомирив свою громаду, як он село почало капризити. Там, як і казав колись Деберний, люди не дуже ласкаво прийняли до себе нових співгромадян. Наріканням не було кінця і вони все множились і множились.

— Понаходили якісь зайди, забрали нашу землю… Тепер до них не підступиш, ні поговориш. Геть з ними. Не дозволимо їм їздити нашими дорогами, не пустимо до церкви.

Матвій казав до своїх:

— Мовчіть і працюйте! Покажіть їм, що ви розумніші… Найбільшим ворогом дерманців зробився Мельник Павло, кажуть, злодій в минулому, на Сибірі був і недавно вернувся. Крутий і жорстокий чоловік, людину, кажуть, убиває, як муху. Так і звали — Каторжний-Мельник. І незлюбив він дерманців, що ті «багатії», що набрали «через губу». Десь він там у тому Сибірі всіляких дуже дивних думок набрався і все на багатих псячив.

Хома Ет-Тоє поїхав з бочкою по воду, підгорою зустрів його Мельник із сокирою і порубав тому колеса. Вернувся Ет-Тоє і плаче:

— Я, каже, собі їду, виходить той злодюга, присікався і бах-бах по колесах. Не подарую! До суду!

— Чекай, — каже Матвій, — до суду! Тепер колеса, далі вікна, а там і до червоного півня дійде. Краще зробім ми от що: бачите, яка у них там криниця? Срам, не криниця! Калабаня в багні — ні підійти, ні під'їхати, вік живуть, а криниці порядної не зроблять. А ми давайте от що: зберімося всі отак, громадою, набиймо каменю і змуруймо їм криницю. Як належиться. З цебринами, з риштоком.

Титко, а за ним ще дехто підняли голос:

— Так, ніби у нас своєї роботи не хватало. Їди і їм ще криницю роби.

— Не їм, а собі! Не повідлітають руки, коли півдня попрацюєш для громади. Я ось піду до старости перебалакати, а там усі візьмемось до криниці.

І Матвій подався до старости. Хитрий, невеличкий із широкою лисиною чоловічок. Дуже примеленний, любить чарчину і куму Пріську. Хатина старосвітська в зруб, троє віконець, присіла до землі, як квочка. Матвій увійшов і лобом у сволок дістав. Привіталися, і Матвій почав, — так і, так, мовляв, я от до вас за ділом, маємо непорозуміння, ваші люди не дають нам води, воно після ми будемо свою воду мати, але поки те та інше, чи не слід би якось того… По-людському та по-Божому…

І Матвій поділився зі старостою своїми намірами.

Еее! — заспівав високим тоном, піднявши вгору вказівного пальця, староста. — Цим ви наших мужиків не купите.

— Як то не купите? Ми і не думаємо їх купувати, але…

— Але чекайте, дядьку Матвію, — перебив староста. — Я про вас чув і знаю, але в нас уже здавна-давен так водиться, що люди наші не люблять того, що них якісь нові порядки заводить. Добре, не добре, а не люблять. От не люблять і вже. І людей розумних наші люди не люблять… Чекайте, чекайте. Я ще не доказав… Наші люди люблять отако собі… Як сказати… І щоб розумний ніби, і не розумний, а найкраще отакий мірний, середній, лагідний та щирий… От як воно. І раджу я вам от що, коли хочете-наших людей позискати: зберіться одного разу отако гуртом та прийдіть до нас на сходку, та як слід привітайтеся, тому руку подай, тому слівце добре, іншого за полу і: ану, там, куме, свате, чорте — зайдемо он до шкальні. Та по шкалику, та по другому. О! Тоді інша справа! Тоді за вас підуть горою! Їй-богу! — дрібно і хрипло зареготав староста.

Матвій поворушився на лаві. Як це не по його, не по Матвієвому; його права рука, що лежала на полатаному коліні, нервово здригалася.

— Але ж я, старосто, так думаю, що коли чоловік говорить з толком, та до діла…

— Е, — перебив його знов староста, — Чуєте! Не в ділі справа, а в характері. Люд наш метушню, гармидер, слівце любить. Вони пізніше і по-вашому зроблять, зрозуміють же, що зерно, що полова, та знати вам не дадуть, що це вони від вас знають, що ви їх тому навчили. Такий ось гордий наш народ і не любить, скажу вам по правді, начальства, особливо коли то з нашого, так сказать, брата. От ще коли якийсь такий інший, не наш, так повірять. А! То ж сказав… Знаєте? Срулевич! А не якийсь Дмитро чи Іван. Так, так… Тому розумніші наші люди ніколи свою думку своїми устами не висловлюють, а завжди отак під когось, під когось. Не я це, мовляв, сказав, а от він, а можливо, ще б так і не сказав, це, мовляв, я тільки так собі…