Чтение онлайн

Радіон так само, як і Євген, ходить уже другий рік до школи, але всі вони належать однаково до «первой групи», Омелян дуже шепелявить, не вимовляє «р» і йому чогось дуже тече з носа.

У класі настали також зміни, на стінах з'явилися картини. Були то самі царі і щось зі святого, на передній стіні підряд три великі картини у нових золочених рамцях — цар, цариця і наслідник.

Учитель одразу пояснив, що всі вони тепер не звичайні собі хлопці, які галасують отам по вулиці, а «ученікі», тобто ті, що учаться. Вони тепер у школі, а школа це не звичайне, а посвятне місце. Володько слухає те все дуже уважно і гордість спинається в його грудях.

А потім учитель почав питати:

— Що це за образ? — спитав він Євгена, вказавши на образ Христа.

— Хрістос Спасітєль, — відповів одразу Євген.

— А вот там? — звернувся до Володька і вказав на царя.

— Цар, — відповів Володько.

— Так, цар, але відповідати так про царя не можна. Треба сказати: цар Ніколай Алєксандровіч, государ і імператор всєросійскій. Понял?

Володько кивнув головою. Учителеві і це не сподобалось.

— Треба відповідати: понял, господін учітєль. Павтарі! Володько все повторяє, учитель вдоволений, питає Радісна. Той устав на ноги і заплутався:

— Імпіратор цар Александрович… — і заникався.

— Допоможи йому — Затварнюк Омелян! Затварнюк і собі встав, але сказати міг ще менше.

— Повтори їм ще раз ти, Довбенко, — ти маленькій, — і тикнув пальцем на Хведота.

Цей довго не міг піднятися за лавицею, весь залився червоним, голівка ледве видніє.

— Імілятор… цал… — почав Хведот.

— Ну, ти єщьо і гаваріть нє умєєш. Садісь! Старшій Довбенко!

— Цар Ніколай Алєксандровіч, государ і імператор всеросійський! — відчитав Володько.

— Харашо! Маладєц! Так надо атвєчать! Садісь! А тепер дальше!

Перейшли до цариці, до наслідника, і на цьому перша лекція скінчилася. Учитель виходить. Діти біжать на двір. Володько з Хведотом держаться разом. Володько тут зовсім змінився. Там дома він такий розбишака, такий вітрогон, тут ніби панночка. Боїться голосно заговорити, відважно ступити. Хлопці те помічають і одразу використовують.

— Імілатол, імілатол, імілатол! От дурний, от дурний! От дурний дерман! — чіпляються до Хведота.

— Не дуже-то розумніший і ти. Ти вже другу зиму ходиш, — втручається Володько.

— Ого! Хлопці! — гукає Радіон. — Дерман прозивається.

— Хто прозивається? — шкутильгає Євгенчик. — Дерман? Оцей? Ми йому, як хоче, дамо! — і замахнувся на Володька маленьким кулачком.

— Не бийся! — насупився Володько. — Я тебе не займаю. То він прозивається.

— Ні, ні! То він, то він! Я скажу господіну учителю! — кричить Радіон.

— Я його не чіпав, а Хведот також ні, — обстоює Володько.

— Хведот, Хведот, Хведот! Дерман дурний, дерман дурний, дерман дурний! — стрибають і верещать всі троє тилявчан.

Володько збентежений, а Хведот майже переляканий, не знає, як боронитися, і найкраще б заплакати, але тут же не випадає. На щастя, вийшов учитель і погнав усіх до класу.

Далі учитель пояснював предмети, що знаходяться у класі, і всі му сіли за ним повторяти. На цій лекції наука на сьогодні скінчилася.

Слідуючого дня Хведотові вже не дуже хотілося йти до школи, але Володько його дуже просив:

— Ходи, ходи! Я їм дам! Ти знаєш, що я зроблю? Я їх як наб'ю добре!.. Знаєш? То вони більше не будуть чіплятися.

І Хведот погодився.

Увечері Настя зробила Володькові незвичний подарунок. Володько спочатку не міг навіть слова промовити від здивування. Вона пішла до Давида і за дві яйці купила цілого олівця. І такий гарний! Жовтий. І з гумкою, що стирає написане. Яка радість! Володько вже давно не мав цілого олівця. Має такий кусничок, що ледве в пальцях держиться. Який чудовий «карандаш».

На другий день у класі Володько вийняв гордо свого нового олівця і почав писати на справжньому білому папері, що дістав також від мами. Це було ще до приходу учителя. Радіон, Євген і Омелян гасають, кричать, лазять по лавицях, але враз один з них помітив Володькового олівця.

— Карандаш! — кричить Радіон. — Хлопці! Дивіться! Дерман має цілого карандаша! Усі кинулись до Володька.

— Ага! — каже Євген. — Учора ми мали тебе бити, ти з нього прозивався. Тепер, як хоч, щоб ми тебе не били, мусиш кожному врізати по куснику карандаша!

Від такого нечуваного блюзнірства Володькові потемніло в очах. Карандаша? На кусники? Краще не знаю що. Він навіть он Хведотові шкодував кусник урізати, хоча той його так просив, а тепер ці ось хочуть?.. Нізащо! — Не дам! — викрикнув Володько.

— А! Бачите? Проклятий дерман! Він ходить до нашої школи, а карандаша не хоче дати. Биймо його!

На Володька накинулись усі три тилявчуки, він раптом зірвався на ноги і став проти них. Уста його тремтять, очі сердиті, брови насуплені.

— Бий! Бий! — кричать тилявчуки.

— Гетьте! — кричить і собі Володько. — Я вас не зачіпаю!

Чого хочете!

Хведот щось хотів помогти братові., але не знав як; зчинився гамір… І на це нарвався учитель.

А ето что? — різко запитав учитель. Хлопці розсипались.

— То, господін учітєль, — терендить Євген, — отой дерман б'ється.

— Так? То ти б'єшся? — накинувся учитель на Володька.

Володько від хвилювання не може одразу вимовити слова, але згодом витиснув:

— Неправда. Я їх не зачіпав. Вони хотіли відобрати мого карандаша.